19. Аркан «Закохані».

Крок за кроком ми почали розбирати цю гігантську пастку.

Моє геометричне бачення й бездоганна обчислювальна логіка дівчини поступово доповнювали одне одного. Там, де я бачив форму всієї конструкції, вона помічала найдрібніші закономірності всередині неї.

І вперше за весь цей час я перестав бачити перед собою суцільну стіну.

У ній з'явилися тріщини.

Коли дівчина обережно поставила фігурку Хроноса на першу порожню клітинку, а я замкнув концентричне коло Афіною на другій, лінії ігрового поля раптом спалахнули ледь помітним синюватим світлом.

Дівчина завмерла.

— Дивись...

У її голосі було щось таке, чого я давно не чув.

Надія.

Вона нахилилася ближче до дошки.

— Вони перекривають три чорні лінії на лівому фланзі, — тихо сказала вона. — Бачиш? Чорний гравець більше не може використати головний вектор атаки.

Я подивився на поле.

Вона мала рацію.

Це ще не була перемога.

Але це була можливість.

Маленька.

Майже примарна.

Та справжня.

— Перевіримо, що буде далі, — сказав я.

Ми продовжили.

Одна комбінація виявилася тупиковою.

Інша відкривала чорним новий шлях.

Третя несподівано змушувала їх відступити.

А потім ми знайшли ще один варіант.

Зевс та Іштар.

Дві фігурки стали на сусідні клітинки, і вся конструкція навколо них ніби повернулася під іншим кутом. Кілька чорних фігур опинилися під загрозою втрати.

Дівчина засміялася.

Цього разу її сміх був справжнім.

Не бездоганним.

Не запрограмованим.

Просто радісним.

— Ми їх можемо зрушити!

Я теж усміхнувся.

— Схоже, що так.

Ми ще довго перебирали варіанти.

Помилялися.

Повертали фігури назад.

Сміялися з невдалих комбінацій.

Знову рахували.

І з кожною новою знайденою можливістю те важке відчуття приреченості, яке ще недавно стискало мене зсередини, ставало слабшим.

Я вже не дивився на дві порожні клітинки як на місце, де все мало закінчитися.

Я почав бачити їх як місце, з якого все ще можна почати.

Ми не знали, чи вистачить нам сил.

Не знали, які карти залишилися в чорного гравця.

Не знали, що випаде на багатогранниках.

Не знали навіть, чи дозволить нам істота зробити цей хід.

Але тепер ми бачили хоча б одну річ, якої не бачили раніше.

Вибір.

Я на мить відкинувся назад і подивився на дошку.

Чорні все ще контролювали майже все поле.

Їхні фігури оточували центр, наче величезна система замкнених рівнянь.

Але тепер я знав: навіть у цій системі існували ходи, які змінювали її структуру.

Можливо, їх було небагато.

Можливо, один на мільйон.

Але вони були.

— Це гарні варіанти, — сказав я, перебираючи в пальцях важкі багатогранники. — Дуже гарні.

Вона усміхнулася.

— Але?

Я кивнув на колоду.

— Але ми поки що граємо в ідеальний світ, де знаємо все наперед.

Вона простежила за моїм поглядом.

На дошці лежала колода Таро.

Сорочки карт були повернуті до нас.

Невідомі.

— У справжній партії ми не знаємо, що на руках у чорного гравця, — продовжив я. — І не знаємо, що залишилося в нас.

Дівчина трохи нахилила голову.

— І ще є кості.

— І ще є кості.

Я підкинув один із них на долоні.

Він тихо перекотився між пальцями.

Випадковість.

Раніше це слово здавалося мені майже вироком.

Тепер — ні.

Я подивився на дві білі фігурки в центрі.

— Але якщо правила справді працюють так, як ми думаємо...

Я не договорив.

Дівчина закінчила за мене:

— Тоді в білих є шанс.

Я подивився їй в очі.

— Так.

Уперше за весь цей час це слово не здалося мені самообманом.

Ми все ще могли програти.

Але тепер я вже не бачив перед собою неминучої смерті.

Я бачив задачу.

А задачу можна було розв'язувати.

Дівчина механічно стала перетасовувати колоду, щоб зайняти пальці.

Я взяв у неї колоду і почав повільно перебирати карти.

Розум гарячково перебирав можливості: як дізнатися, які карти зараз на руках у чорного гравця і що ще залишилося в колоді? Якщо наше життя було рівнянням, то карти в ньому були головними невідомими.

Раптом мій погляд зупинився.

Я витягнув одну карту.

«Закохані».

Спершу я вирішив, що мені здалося. Але придивився уважніше — і відчув, як серце на мить збилося з ритму.

Малюнок на старому пергаменті змінювався просто на очах.

Замість класичних середньовічних постатей на ньому були ми.

Ми стояли зовсім близько одне до одного, огорнуті золотим світлом.

Я мовчки простягнув карту дівчині.

Вона глянула на неї.

І завмерла.

На її обличчі поступово проступив рум'янець. Спочатку ледь помітний, потім усе виразніший. Вона швидко перевела погляд на карту, потім кудись убік, ніби там раптом знайшлося щось надзвичайно цікаве.

— Так... — тихо сказала вона. — Ця карта в нас є.

Я кілька секунд дивився на неї.

— Ти знала про це?

Дівчина поправила рукав куртки. Потім - ще раз. Хоча він і так лежав ідеально.

— Я... ну...

Вона замовкла.

Пальці ковзнули по краю карти, але вона так і не підняла очей.

— Знала, так?

— Я знала, що вона десь є.

Це прозвучало майже пошепки.

Я не став одразу продовжувати розпитування. Поклав карту поруч і знову повернувся до колоди.

Наступна карта виявилася значно менш приємною.

«П'ятірка мечів».

На старому пергаменті чоловік із похмурим обличчям збирав із землі мечі, кинуті його переможеними суперниками.

І цього разу чоловіком знову був я.

Я повільно підняв карту.

— Це, я так розумію, теж наша карта?