18. Вечеря.

Кухня зустріла нас затишним напівмороком. Електрика так і не з'явилася, тому дівчина звично запалила кілька свічок і розставила їх на старому дерев'яному столі.

М'яке жовте світло затремтіло на стінах, відсуваючи темряву по кутках і створюючи майже переконливу ілюзію безпеки.

Дівчина одразу взялася до вечері.

Весело дзенькали бляшанки, шелестіли упаковки, тихо постукував ніж. Вона відкрила консервовану квасолю, виклала на тарілку залишки м'яса, розламала галети.

І знову я помітив те, що вже починало мене лякати.

Вона робила все надто красиво.

Шматочки м'яса лягали рівними рядами. Квасоля утворювала майже ідеальне коло. Навіть галети вона розклала так, ніби не готувала вечерю, а складала якийсь простий геометричний орнамент.

— Ось побачиш, — лагідно засміялася вона, підсуваючи мені тарілку, — це буде найкраща вечеря у твоєму житті.

Я усміхнувся.

— Не сумніваюся.

Але всередині мене все ще жила та сіра порожнеча.

Я сидів навпроти неї й намагався підтримувати її грайливий настрій. Дівчина щось весело розповідала про нашу «королівську вечерю», коли раптом згадала про чай і підвелася до плити.

Я дочекався, поки вона відвернеться.

Потім повільно витягнув із кишені блокнот.

Відкрив його під столом.

Свічка кинула на сторінку нерівний відблиск.

Цифри.

Координати.

Символи.

Мій змінений розум миттєво зчитав їх, вибудовуючи переді мною невидиму структуру.

Я зіставив записані позиції з тим, що бачив на цвинтарі.

І знову відчув, як холод пробирає до самого серця.

Позиція білих була гнітючою.

Останній хід чорного гравця загнав їх у самий центр пастки.

Я вже майже бачив продовження.

Наступний хід.

Ще один.

І наслідок.

Раптом дзенькнув метал.

Я підняв очі.

Дівчина стояла біля плити спиною до мене.

Вона тримала чайник.

Нерухомо.

Лише на секунду.

Потім повернулася.

Її погляд ковзнув по мені — і опустився трохи нижче.

На край столу.

Туди, де з-під моєї руки визирав блокнот.

Я встиг помітити це.

І вона, без сумніву, теж помітила, що я це помітив.

Але нічого не сказала.

Лише усміхнулася.

Трохи повільніше, ніж зазвичай.

— Чай уже майже готовий, — сказала вона.

— Добре.

Я закрив блокнот.

Дівчина підійшла до столу й поставила чайник.

Її погляд знову на мить затримався на моїй руці.

— Ти щось цікаве знайшов?

Голос був легкий.

Майже грайливий.

— Просто перевіряв свої записи.

— А-а...

Вона протягнула це «а», ніби відповідь її цілком задовольнила.

Потім налила мені чаю.

Жодного зайвого питання.

Жодного занепокоєння.

Лише коли вона сіла навпроти, я помітив, що її пальці на ручці чашки стиснулися трохи сильніше, ніж потрібно.

— Ну що, готовий куштувати? — дзвінко запитала вона.

Я сховав блокнот назад у кишеню.

Змусив себе підняти очі й усміхнутися її теплому, безтурботному обличчю.

— Готовий.

Дівчина теж усміхнулася.

І лише тепер я зрозумів, що весь цей час вона могла пам'ятати про цвинтар.

Можливо, вона просто чекала, що саме я запишу.

У моїй голові вже набатом звучало інше:

наступний хід у цій грі на виживання належав нам.

І, здається, дівчина це знала.

Поки ми мовчки вечеряли в тремтливому світлі свічок, атмосфера на кухні почала непомітно змінюватися.

Дівчина більше не щебетала без угаву.

Вона все ще намагалася бути тією самою безтурботною дівчиною — усміхалася, час від часу щось коментувала, навіть жартувала з приводу нашої «королівської вечері». Але тепер між її словами виникали дивні паузи.

Занадто довгі.

Мій загострений розум почав ловити те, чого, можливо, не помітив би раніше.

Наприклад, галетне печиво.

Дівчина взяла три галети й замість того, щоб відкусити одну, почала машинально викладати їх на столі.

Одна.

Друга.

Третя.

Трикутник.

Його вершина дивилася просто на мене.

Точніше — на мою кишеню.

Туди, де лежав блокнот.

Дівчина кілька секунд дивилася на створену фігуру.

Її обличчя залишалося спокійним.

Потім пальці здригнулися.

Наче вона раптом усвідомила, що саме зробила.

Вона швидко зсунула галети назад на тарілку.

— Щось я зовсім не голодна, — сказала вона з легкою усмішкою.

Я нічого не відповів.

За хвилину вона взяла чайник.

Налила мені чаю.

Тонка цівка гарячої води вигнулася в повітрі майже ідеальною дугою.

Я мимоволі простежив за нею поглядом.

На якусь частку секунди мені здалося, що ця дуга повторює контур однієї з настільних фігурок.

Дівчина теж це побачила.

Її рука сіпнулася.

Кілька крапель упали на стіл.

— Ой.

Вона поставила чайник.

На її чолі блиснули крихітні краплі поту.

Хоча в кухні було прохолодно.

— Ти замерзла? — запитав я.

— Ні.

Вона відповіла надто швидко.

Потім усміхнулася.

— Просто незграбна сьогодні.

Я кивнув.

І продовжив спостерігати.

Найдивніше сталося трохи пізніше.

Дівчина потягнулася до чайної ложки.

На столі їх лежало дві.

Паралельно одна до одної.

Точно так само, як дві порожні клітини в центрі цвинтаря.

Її рука завмерла над ними.

Пальці ледь помітно затремтіли.

Вона не брала жодної ложки.

Просто дивилася.

Потім її пальці почали рухатися.

Ледь-ледь.

На кілька міліметрів убік.

Назад.

Убік.

Знову назад.

Наче вона щось прораховувала.

Наче перед нею лежав не кухонний стіл, а невидима дошка.

Я затамував подих.