17. Повернення.

Коли ми перетнули неонову лінію й наші ноги знову торкнулися м'якої, соковитої трави намальованого пагорба, простір за нашими спинами з різким хлопком замкнувся.

Сіра порожнеча з її нескінченною шахівницею могил зникла так само раптово, як і з'явилася. Перед нами знову лежав бездоганний зелений схил, срібляста річка вдалині й тепле сонце, що лагідно ковзало по траві.

І в ту саму мить я відчув, як рука дівчини в моїй долоні потеплішала.

Наче хтось увімкнув у ній світло.

Крижана нерухомість, що скувала її за межею, розчинилася без сліду. На порцелянові щоки повернувся ніжний рожевий рум'янець. Скляна застиглість очей зникла, і в них знову заграло те саме сонячне світло, яке я бачив у них ще кілька годин тому.

Дівчина глибоко вдихнула.

Потім ще раз.

Струснула головою, і золоте волосся розсипалося по плечах, ловлячи сонячні промені.

— Ой... — вона тихо засміялася й потерла скроню. — Що це зі мною?

Вона подивилася на мене.

Безтурботно. Тепло. Майже по-дитячому.

Так, ніби нічого не сталося.

— На мить так голова закрутилася, ніби я на сонечку перегрілася, — вона кумедно скривилася. — Оце так прогулянка...

Я мовчав.

Дівчина нахилила голову набік.

— Чого ти так на мене дивишся?

— Ти пам'ятаєш, куди ми ходили?

Вона на секунду замислилася.

Саме на секунду.

— Ми... гуляли, — відповіла вона. — Здається.

Потім її обличчя знову проясніло.

— А! Ми ж збиралися до річки.

Вона усміхнулася так природно, що я майже повірив.

Майже.

— А що було перед пагорбом? — запитав я.

Дівчина здивовано моргнула.

— Перед пагорбом?

— Так.

Вона подивилася вбік, ніби намагалася щось пригадати.

Її пальці трохи сильніше стиснули мою долоню.

— Не знаю, — нарешті сказала вона. — Я пам'ятаю, як ми йшли сюди. Пам'ятаю сонце. Квіти. Ти щось мені розповідав...

Вона знову замовкла.

— А далі?

Дівчина ледь усміхнулася.

— А далі... мабуть, нічого.

Її відповідь прозвучала так просто, що в ній не було до чого причепитися.

Я вже хотів запитати ще щось, але помітив одну дивну річ.

Вона тримала руку біля грудей.

Не просто тримала.

Притискала.

До пальців був притиснутий маленький блокнот.

Той самий, у який кілька хвилин тому — або кілька годин тому, або в якомусь іншому вимірі часу — її бездоганні порцелянові пальці записували координати могил.

Я подивився на блокнот.

Потім на дівчину.

Вона помітила мій погляд.

І на мить її усмішка завмерла.

Лише на мить.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

Я не знав, що було страшніше.

Якби вона пам'ятала — я хоча б знав би, що переді мною.

Але якщо вона справді забула...

То хто саме щойно стояв поруч зі мною там, за межею?

І чому її рука досі так міцно стискала блокнот?

Дівчина раптом весело потягнула мене за руку.

— Ходімо до річки. Ти ж хотів її побачити?

Я подивився на її обличчя.

Воно знову було живим.

Теплим.

Знайомим.

І я не зміг зрозуміти, що саме бачу перед собою: дівчину, яка справді нічого не пам'ятає, чи когось, хто просто дуже добре знає, що саме мені потрібно забути.

Я обережно торкнувся її зап'ястя.

— Ти, мабуть, втомилася його тримати, — м'яко сказав я, забираючи блокнот із її пальців. — Давай я сховаю. А то ще загубиш свої малюнки.

Дівчина безтурботно кивнула.

— Добре.

Вона навіть не спробувала заперечити.

Її увага вже ковзнула кудись убік — за метеликом, що кружляв над квітами. Я поклав блокнот до кишені.

Вона на мить подивилася на мою руку.

Затримала погляд трохи довше, ніж було потрібно.

— Ти ж не загубиш його? — раптом запитала вона.

— Ні.

— Добре.

Вона усміхнулася й знову перевела погляд на метелика.

Ми рушили назад до маєтку.

Я йшов поруч і намагався скласти докупи те, що побачив за межею.

Найбільше мене непокоїла не сама дівчина.

А те, наскільки повною могла бути її забудькуватість.

Через кілька хвилин вона сама порушила мовчання.

— А що ти там малював?

Я повернув голову.

— Де?

— У блокноті.

Вона сказала це недбало, майже між іншим.

— Я не малював.

— А...

Дівчина задумливо простягнула це коротке «а», ніби лише зараз зрозуміла, про що йдеться.

— Тоді що ти там записував?

Я не відповів одразу.

Вона й не наполягала.

Лише через кілька кроків додала:

— Щось важливе?

— Можливо.

— Для чого?

У її голосі не було нічого підозрілого. Звичайна цікавість.

Але я раптом згадав, як за межею вона стояла біля першої могили.

Як її пальці рухалися.

Раз за разом.

Точно.

Спокійно.

Наче вона не записувала щось побачене вперше, а відновлювала те, що вже давно знала.

— Просто хотів запам'ятати деякі речі, — відповів я.

Дівчина кивнула.

— Зрозуміло.

І більше нічого не сказала.

Та через хвилину я почув:

— Ти записав усі?

Я зупинився.

Вона теж зупинилася.

— Усі що?

Дівчина подивилася на мене, і на її обличчі була та сама м'яка, безтурботна усмішка.

— Ну... речі, які хотів запам'ятати.

Я відчув, як усередині щось холодно ворухнулося.

Вона не могла знати, скільки їх було.

Якщо справді не пам'ятала.

— Майже, — сказав я.

— А центральні?

Цього разу вона сама, здається, не помітила, що сказала зайве.

Або дуже добре зробила вигляд, що не помітила.

Я подивився на неї.

Дівчина моргнула.

— Я маю на увазі... — вона ледь усміхнулася. — Ти ж завжди щось записуєш, коли бачиш щось цікаве. Напевно, і там були якісь особливі місця.