15. Прогулянка.

Я ще довго дивився у вікно, намагаючись уповільнити шалене серцебиття після нашого польоту.

Сон не відпускав.

Перед очима все ще стояли золоті крила, безмежне сонце, будинки, гори й тисячі янголів, що кружляли в небі.

Але найбільше мене непокоїло інше.

Я знову подумав про людей із альбому.

Про їхні обличчя.

Про ляльок.

Про гру.

Надто багато збігів.

Я обережно перебрав пальцями золоті пасма дівчини.

Вона повернула до мене голову.

Не хотілося руйнувати цей ранок своїми запитаннями...

— Ти коли-небудь звертала увагу на ті старі фотографії?

— Які саме?

— В альбомі.

Вона трохи нахилила голову.

— З випускного?

— Так.

Я помовчав, добираючи слова.

— Мені здалося... — я ледь усміхнувся. — Деякі обличчя там дуже знайомі.

Дівчина дивилася на мене спокійно.

— Можливо, ти просто вже їх десь бачив.

— Можливо.

Я провів рукою по її волоссю.

— А ще дивна річ...

Вона підняла брову.

— Що?

— Їхній одяг.

Я замислився.

— Не знаю, як це пояснити. Просто коли я дивився на тих людей, мені чомусь згадувалися ляльки з дитячої кімнати.

На її обличчі нічого не змінилося.

Але мені здалося, що вона на мить перестала дихати.

Я продовжив уже тихіше:

— І навіть фігурки з гри.

Дівчина кілька секунд мовчала.

Потім усміхнулася.

Не здивовано.

Швидше так, ніби почула щось дуже знайоме.

— Ти справді не можеш залишити все просто красивим сном, правда?

У її голосі не було ані страху, ані роздратування.

Лише тепла, майже ласкава насмішка.

— Я просто намагаюся зрозуміти, — відповів я.

— Знаю.

Вона торкнулася пальцем мого чола.

— У тебе тут цілий світ живе.

Я засміявся.

— А хіба тобі самій не цікаво?

Дівчина на секунду задумалася.

— Цікаво.

Вона сказала це так просто, що я навіть здивувався.

— Тоді...

— Але, — перебила вона мене, — іноді, якщо дуже довго дивитися на одну й ту саму річ, можна перестати бачити саму річ.

Я насупився.

— Це що означає?

— Не знаю.

Вона знизала плечима.

— Може, нічого.

І тут же, наче зовсім випадково, провела пальцем по моїх губах.

— А може, тобі просто варто сьогодні ні про що не думати.

Я подивився на неї уважніше.

Вона усміхалася.

Спокійно.

Тепло.

Ніби справді не розуміла, про що я говорю.

Або дуже добре розуміла.

Я вже хотів поставити наступне запитання, але дівчина раптом підхопилася з ліжка.

— До речі!

— Що?

Вона підійшла до вікна й відсунула фіранку.

Яскраве сонячне світло одразу залило кімнату.

— Подивися!

Я підвівся.

Шторму більше не було.

Небо стало неймовірно чистим — таким блакитним, що здавалося майже нереальним. Над деревами світилися краплі дощу, а мокрі дахи блищали на сонці.

Дівчина озирнулася через плече.

— Ти ж обіцяв мені прогулянку.

— Обіцяв.

— От і чудово.

Вона простягнула руку.

Я подивився на неї, потім на двері.

І ще раз — на неї.

У голові залишилося безліч запитань.

Але чомусь вони раптом перестали здаватися такими важливими.

Принаймні зараз.

Я вклав свою долоню в її руку.

Дівчина усміхнулася й потягнула мене за собою.

Ми вийшли з кімнати.

А питання залишилися позаду.

Десь між старим альбомом, порцеляновими обличчями та дошкою нашої дивної гри.

Ми вийшли з будинку, і я на мить зупинився на ґанку.

Переді мною розкинувся той самий світ, який я бачив із висоти нашого польоту.

Плавні зелені пагорби один за одним спускалися до долини. Десь далеко срібною стрічкою звивалася річка, відбиваючи сонячне світло. Поміж дерев виднілися невеликі будинки з червоною черепицею — акуратні, затишні, майже казкові.

Усе було надзвичайно красивим.

Але тепер я дивився на це вже не як звичайна людина.

Мій змінений розум одразу помічав закономірності.

Кожен вигин дороги.

Кожен схил.

Кожне дерево.

Навіть відстань між будинками.

Усе ніби мало своє точне місце.

Жодної випадкової лінії.

Жодної зайвої деталі.

Світ не просто виглядав красивим.

Він був складений із краси.

— Яке тут повітря! — раптом вигукнула дівчина.

Вона вже збігла з ґанку й закружляла посеред подвір'я, підставивши обличчя сонцю.

Її волосся спалахнуло золотом.

— І сонце зовсім не пече!

Вона засміялася й простягнула руки до неба, ніби вітала старого друга.

Потім нахилилася до куща біля доріжки, торкнулася пальцями маленької квітки й усміхнулася їй, наче та могла відповісти.

Я дивився на неї.

І раптом помітив дивну річ.

Дівчина тут не виділялася.

Навпаки.

Вона була настільки природною частиною цього пейзажу, що здавалося, ніби все навколо створене саме для неї.

Золотаве сонячне світло лягало на її волосся так само природно, як на траву.

Вітер ворушив її сукню в одному ритмі з верхівками дерев.

Її кроки збігалися з плавним вигином доріжки.

Навіть яскраві квіти навколо, здавалося, були підібрані в тон до її присутності.

Вона не просто гуляла цим світом.

Вона в нього вписувалася.

Наче завжди тут була.

— Ходімо! — покликала вона мене.

Дівчина вже відійшла далеко вперед і тепер стояла посеред дороги, приклавши долоню до чола й дивлячись у бік пагорбів.

— Там, здається, є стежка!

— Ти вже її бачила?

— Ні.

Вона весело посміхнулася.

— Але я знаю, що вона там.

І побігла вперед.

Я рушив за нею.

Чим далі ми йшли, тим сильніше мене охоплювало дивне відчуття.