Дитяча кімната

14. Дах.

Я повернувся до спальні виснажений.

Не наляканий — саме виснажений.

Здавалося, за останню годину з мене викачали все, що ще залишалося всередині. У голові крутилися уривки побаченого: ляльки, фотографії, однакові обличчя, фігурки на ігровому полі. Числа продовжували повільно рухатися десь на краю свідомості, але я вже не мав сил складати їх у формули.

Я увійшов до кімнати тихо.

Дівчина спала.

Я подивився на неї й раптом відчув, наскільки сильно втомився. Наче моє тіло залишилося без внутрішнього запасу. Без палива. Без останньої краплі енергії, яка змушує людину рухатися далі.

Я підійшов до ліжка.

Дівчина розплющила очі.

І посміхнулася.

Це була проста усмішка. Сонна, трохи пустотлива, абсолютно жива.

Але зі мною щось сталося.

Я ніби відчув її ще до того, як вона заговорила.

Тепло.

Рух.

Життя.

Те, чого в мені самому щойно майже не залишилося.

— Ага, попався! — дзвінко вигукнула вона.

Я навіть не встиг зрозуміти, що саме вона задумала.

Подушка врізалася мені в груди.

Я похитнувся.

Дівчина вже сиділа на ліжку й сміялася.

— Ну ж бо, похмурий професоре!

Вона вдарила мене подушкою вдруге.

Я спробував ухилитися, але вона виявилася швидшою.

І раптом я засміявся.

Сам не очікував від себе цього звуку.

Ще кілька хвилин тому в моїй голові лежав холодний механізм, у якому кожна деталь мала своє місце. Зараз цей механізм почав розсипатися.

Дівчина стрибнула на ліжку й замахнулася знову.

Я перехопив подушку.

— Ах так?

Вона заверещала від сміху й спробувала вирвати її назад.

Я потягнув на себе.

Вона потягнула сильніше.

Ми обоє втратили рівновагу й упали на ковдру.

Дівчина одразу почала лоскотати мене.

Я відбивався, сміявся, намагався схопити її за руки, але вона тільки сміялася ще голосніше.

І з кожною секундою я відчував дивну зміну.

Наче всередині мене хтось повільно вмикав світло.

Спочатку — десь далеко.

Потім ближче.

Тепло розтікалося від грудей по руках, плечах, животу. Втома не зникала — вона просто переставала бути порожнечею.

Моє тіло знову ставало важким.

Справжнім.

Живим.

Я притягнув дівчину до себе й на кілька секунд просто завмер, обіймаючи її.

Її серце билося зовсім поруч.

Швидко.

Весело.

Невтомно.

Я відчував це биття крізь її тіло й чомусь подумав, що воно нагадує мені маленький генератор.

Ні.

Не генератор.

Щось набагато більше.

Наче поруч зі мною працювало джерело енергії, якого не могло бути в звичайної людини.

Дівчина відчула, що я перестав її утримувати, і тихо засміялася.

— Здався?

Я похитав головою.

— Просто заряджаюся.

Вона знову засміялася й поклала голову мені на плече.

А я раптом зрозумів, що справді почуваюся краще.

Дуже дивно краще.

Мої думки, які ще недавно билися одна об одну, стихали. Геометричні структури відходили кудись далеко. Обличчя ляльок тьмяніли. Альбом, фотографії, гра, істота — усе це більше не вимагало негайної відповіді.

Натомість я чув її дихання.

Відчував її тепло.

І чомусь цього було достатньо.

Мені навіть здалося, що разом із кожним її вдихом до мене повертається щось моє.

Сила.

Спокій.

Бажання жити.

Я не знав, як це працює.

І не хотів знати.

Принаймні зараз.

Ми ще трохи боролися, доки остаточно не вибилися із сил. Потім упали поруч, розкидавши подушки по всьому ліжку.

Дівчина поклала голову мені на груди.

Її долоня лягла просто на серце.

Я прислухався.

Серце билося рівно.

Спокійно.

І вперше за довгий час я не відчував себе порожнім.

Навпаки.

Мені здавалося, що в мені стало більше життя, ніж було до того, як я прокинувся цього ранку.

Я заплющив очі.

Поруч тихо дихала дівчина.

Її тепло проникало крізь шкіру, крізь м'язи, крізь думки — і кудись глибше.

Туди, де ще зовсім недавно була порожнеча.

Я не знав, що вона зі мною робить.

Але знав інше.

Поки вона була поруч, я знову міг дихати.

І цього разу заснув не тому, що втомився.

Я заснув, відчуваючи себе зарядженим, а потім знову прокинувся всередині власного сну.

І разом із пробудженням повернулося те саме дивовижне відчуття невагомості. Ніби моє тіло залишилося десь далеко внизу, а я сам став легшим за подих, за думку, за найменший промінь світла.

Я озирнувся.

Моя ментальна сутність уже вислизнула з фізичного тіла, яке нерухомо лежало на ліжку. Але цього разу я не злякався.

Бо кімната навколо мене знову почала змінюватися.

Стіни розчинилися.

Стеля зникла.

Простір розгорнувся в усі боки, перетворюючись на безмежне ігрове поле, якого я не міг осягнути поглядом.

Крізь прозорі, наче скло, стіни будинку я побачив безліч людей і фантастичних тварин. Вони рухалися коридорами, сходами, спіралями й неймовірними фрактальними проходами, перетікаючи один в одного так плавно, ніби весь цей світ був одним величезним живим організмом.

І раптом я впізнав їх.

Ті самі обличчя.

Люди з випускного альбому.

Ті, що посміхалися мені з пожовклих чорно-білих фотографій.

Але тепер я бачив їх не застиглими на папері.

Вони жили.

Рухалися.

Сміялися.

Йшли назустріч одне одному.

І на них були ті самі костюми й важкі сукні з розкішної парчі, які я вже бачив раніше.

Вбрання порцелянових ляльок із дитячої кімнати.

Та цього разу в цьому не було нічого моторошного.