Я повернувся до спальні виснажений.
Не наляканий — саме виснажений.
Здавалося, за останню годину з мене викачали все, що ще залишалося всередині. У голові крутилися уривки побаченого: ляльки, фотографії, однакові обличчя, фігурки на ігровому полі. Числа продовжували повільно рухатися десь на краю свідомості, але я вже не мав сил складати їх у формули.
Я увійшов до кімнати тихо.
Дівчина спала.
Я подивився на неї й раптом відчув, наскільки сильно втомився. Наче моє тіло залишилося без внутрішнього запасу. Без палива. Без останньої краплі енергії, яка змушує людину рухатися далі.
Я підійшов до ліжка.
Дівчина розплющила очі.
І посміхнулася.
Це була проста усмішка. Сонна, трохи пустотлива, абсолютно жива.
Але зі мною щось сталося.
Я ніби відчув її ще до того, як вона заговорила.
Тепло.
Рух.
Життя.
Те, чого в мені самому щойно майже не залишилося.
— Ага, попався! — дзвінко вигукнула вона.
Я навіть не встиг зрозуміти, що саме вона задумала.
Подушка врізалася мені в груди.
Я похитнувся.
Дівчина вже сиділа на ліжку й сміялася.
— Ну ж бо, похмурий професоре!
Вона вдарила мене подушкою вдруге.
Я спробував ухилитися, але вона виявилася швидшою.
І раптом я засміявся.
Сам не очікував від себе цього звуку.
Ще кілька хвилин тому в моїй голові лежав холодний механізм, у якому кожна деталь мала своє місце. Зараз цей механізм почав розсипатися.
Дівчина стрибнула на ліжку й замахнулася знову.
Я перехопив подушку.
— Ах так?
Вона заверещала від сміху й спробувала вирвати її назад.
Я потягнув на себе.
Вона потягнула сильніше.
Ми обоє втратили рівновагу й упали на ковдру.
Дівчина одразу почала лоскотати мене.
Я відбивався, сміявся, намагався схопити її за руки, але вона тільки сміялася ще голосніше.
І з кожною секундою я відчував дивну зміну.
Наче всередині мене хтось повільно вмикав світло.
Спочатку — десь далеко.
Потім ближче.
Тепло розтікалося від грудей по руках, плечах, животу. Втома не зникала — вона просто переставала бути порожнечею.
Моє тіло знову ставало важким.
Справжнім.
Живим.
Я притягнув дівчину до себе й на кілька секунд просто завмер, обіймаючи її.
Її серце билося зовсім поруч. Швидко, весело, майже невтомно. Я відчував це биття крізь її тіло й чомусь подумав про маленький генератор.
Ні.
Не генератор.
Щось набагато більше.
Наче поруч зі мною працювало джерело енергії, якого не могло бути у звичайної людини.
Дівчина відчула, що я перестав її утримувати, і тихо засміялася.
— Здався?
Я похитав головою.
— Просто заряджаюся.
Вона знову засміялася й поклала голову мені на плече.
А я раптом зрозумів, що справді почуваюся краще.
Дуже дивно краще.
Мої думки, які ще недавно билися одна об одну, стихали. Геометричні структури відходили кудись далеко. Обличчя ляльок тьмяніли. Альбом, фотографії, гра, істота — усе це більше не вимагало негайної відповіді.
Натомість я чув її дихання.
Відчував її тепло.
І чомусь цього було достатньо.
Мені навіть здалося, що разом із кожним її вдихом до мене повертається щось моє.
Сила.
Спокій.
Бажання жити.
Я не знав, як це працює.
І не хотів знати.
Принаймні зараз.
Дівчина поклала голову мені на груди. Її долоня лягла просто на серце.
Я прислухався.
Серце билося рівно.
Спокійно.
І вперше за довгий час я не відчував себе порожнім.
Навпаки.
Мені здавалося, що в мені стало більше життя, ніж було до того, як я прокинувся цього ранку.
Я заплющив очі.
Поруч тихо дихала дівчина. Її тепло проникало крізь шкіру, крізь м'язи, крізь думки — і кудись глибше.
Туди, де ще зовсім недавно була порожнеча.
Я вже майже провалився в сон, коли помітив, що вона більше не сміється.
Я розплющив очі.
Вона лежала із заплющеними очима, зовсім нерухомо. Лише пальці її руки ще залишалися на моїх грудях.
— Втомилася? — тихо запитав я.
Вона розплющила очі й усміхнулася.
— Трошки.
Її голос був тихішим, ніж раніше.
Вона на мить заплющила очі знову, ніби збирала сили, а потім легенько штовхнула мене плечем.
— Не хвилюйся. Я ще жива.
Я усміхнувся.
Але чомусь запам'ятав цю коротку паузу.
Поки вона була поруч, я знову міг дихати.
І цього разу заснув не тому, що втомився.
Я заснув, відчуваючи себе зарядженим, а потім знову прокинувся всередині власного сну.
І разом із пробудженням повернулося те саме дивовижне відчуття невагомості. Ніби моє тіло залишилося десь далеко внизу, а я сам став легшим за подих, за думку, за найменший промінь світла.
Я озирнувся.
Моя ментальна сутність уже вислизнула з фізичного тіла, яке нерухомо лежало на ліжку.
Але цього разу я не злякався.
Я ще пам'ятав її сміх.
Пам'ятав тепло її плеча.
Ту коротку подушкову битву, після якої ми обоє впали на ковдру й кілька хвилин не могли перестати сміятися.
Саме це я подумки тримав при собі, коли кімната навколо мене почала змінюватися.
Стіни розчинилися.
Стеля зникла.
І простір раптом розгорнувся в усі боки.
Переді мною відкрився світ, якого не можна було охопити поглядом.
Крізь прозорі, наче скло, стіни я побачив безліч людей і фантастичних істот. Вони рухалися коридорами, сходами, спіралями, переходили з одного простору в інший, ніби весь цей світ був одним величезним живим організмом.
А потім я впізнав їх.
Ті самі обличчя.
Люди з випускного альбому.
Ті, що посміхалися мені з пожовклих фотографій.