Дитяча кімната

12. Натяки.

Дівчина була поруч.

І цього було достатньо.

Я вже майже не сумнівався: занадто багато деталей складалося в одну картину. Її дивне минуле. Її відчуття дому. Гра, яку вона знайшла так легко. Будинок, що ніби існував за власними законами. Сходи, які вели не до виходу, а до холодної межі.

Я міг і далі ставити запитання, шукати суперечності, доводити собі, що все це неправда. Але що саме я хотів довести? Що моє минуле справжніше за її? Що мої спогади мають більше права на існування?

Я раптом зрозумів просту річ, від якої стало дивно спокійно.

Я теж не міг довести, що мої спогади — мої.

Може, я пам'ятав матір, дитинство, школу й роки свого життя лише тому, що хтось колись вклав їх у мою свідомість. Може, дорога до цього будинку була вигадана. Може, мій родич ніколи не залишав мені спадщини. Може, навіть слово «я» означало зовсім не те, що я звик думати.

І все ж я був тут.

Я відчував.

Я думав.

Я боявся.

Я любив.

Хіба цього було недостатньо, щоб назвати себе живим?

Я подивився в очі дівчини. Вона нічого не знала про мої думки. Просто лежала поруч і дивилася на мене з тією самою теплою довірою.

І раптом я відчув не страх перед невідомим, а дивну смиренність. Ніби перестав шукати двері там, де переді мною могла бути лише стіна, і перестав боятися темряви за нею.

Я не знав, хто створив цей світ. Не знав, навіщо нас звели разом. Не знав, чи існує щось за межами цього будинку — порожнеча, інший бік, чийсь погляд, що терпляче чекає на наступний рух.

І, можливо, мені не потрібно було знати.

Якщо цей світ був створений штучно — я приймав його. Якщо моє минуле було подарованою пам'яттю — приймав і його. Якщо дівчина була частиною задуму, якого я ніколи не зможу осягнути, — приймав і це.

Я не хотів більше сперечатися із самим фактом свого існування.

Можливо, саме в цьому й полягала справжня свобода: не в тому, щоб знайти вихід, а в тому, щоб перестати боятися того, що виходу може не бути.

Я обережно торкнувся її руки. Вона переплела свої пальці з моїми.

І всі мої останні запитання стали тихими.

Не тому, що я знайшов на них відповіді.

Я просто погодився жити поруч із ними.

Можливо, колись я дізнаюся правду.

Можливо — ніколи.

І вперше це мене не лякало.

Я притягнув дівчину ближче. Її тепло розчинило останню напругу в моєму тілі.

Десь за межами цієї кімнати могла існувати безмежна математика, невідомий Творець, чорні силуети на далекому обрії, сходи, що ведуть не вгору, а кудись за межі світу, і простір, якого ще не було.

Але зараз я не був математичною змінною.

Не фігуркою на ігровому полі.

Не чиїмось ходом.

Я був людиною, яка зробила свій вибір.

Я вибрав залишитися.

Вибрав прийняти цей дивний світ таким, яким він мені дістався.

І якщо ціною цього прийняття була відмова від усіх відповідей, я був готовий заплатити її.

Я заплющив очі.

Вперше за весь цей час у голові не залишилося жодної формули.

Лише тепло.

Лише тиша.

Лише сонячний промінчик поруч.

І цього разу я не намагався переконати себе, що цього достатньо.

Я просто знав, що мені цього достатньо.

Десь у глибині будинку тихо скрипнула підлога.

Я розплющив очі, але не поворухнувся. Старі будинки завжди живуть власним життям: дерево стискається від холоду, балки відгукуються на зміну температури. Для цього не потрібні ні привиди, ні інші надприродні пояснення.

Я вже збирався знову заплющити очі, коли помітив на підлозі біля дверей тонку смужку світла.

Вона була надто низькою, щоб потрапити туди з вікна.

На мить мені здалося, що за дверима стоїть дитина й заглядає до кімнати, намагаючись не видати себе.

Я моргнув.

Смужка зникла.

Я прислухався, але будинок мовчав.

Чомусь я не став перевіряти, чи за дверима хтось є.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше