12. Натяки.

Дівчина була поруч.

І цього було достатньо.

Я вже майже не сумнівався: занадто багато деталей складалося в одну картину. Її дивне минуле. Її відчуття дому. Гра, яку вона знайшла так легко. Будинок, що ніби існував за власними законами. Сходи, які вели до стіни замість виходу.

Я міг і далі ставити запитання.

Міг шукати суперечності.

Міг намагатися довести, що все це неправда.

Але що саме я хотів довести?

Що моє минуле справжніше за її?

Що мої спогади мають більше права на існування?

Я раптом зрозумів просту річ, від якої стало дивно спокійно.

Я теж не міг довести, що мої спогади — мої.

Може, я пам'ятав матір, дитинство, школу й роки свого життя лише тому, що хтось колись вклав ці спогади в мою свідомість.

Може, дорога до цього будинку була вигадана.

Може, мій родич ніколи не залишав мені спадщини.

Може, навіть саме слово «я» означало зовсім не те, що я звик думати.

І все ж я був тут.

Я відчував.

Я думав.

Я боявся.

Я любив.

Хіба цього було недостатньо, щоб назвати себе живим?

Я подивився в очі дівчини.

Вона нічого не знала про мої думки. Просто лежала поруч і дивилася на мене з тією самою теплою довірою.

І раптом я відчув не страх перед невідомим, а дивну смиренність.

Ніби нарешті перестав тягнутися до дверей, які мені не судилося відкрити.

Я не знав, хто створив цей світ.

Не знав, навіщо нас звели разом.

Не знав, чи існує щось за межами цього будинку.

І, можливо, мені не потрібно було знати.

Якщо цей світ був створений — я приймав його.

Якщо моє минуле було подарованою пам'яттю — я приймав і його.

Якщо дівчина була частиною задуму, якого я ніколи не зможу осягнути, — я приймав і це.

Я не хотів більше сперечатися з самим фактом свого існування.

Можливо, саме в цьому й полягала справжня свобода.

Не в тому, щоб знайти вихід.

А в тому, щоб перестати боятися того, що виходу може не бути.

Я обережно торкнувся її руки.

Вона переплела свої пальці з моїми.

І всі мої останні запитання раптом стали тихими.

Не тому, що я знайшов на них відповіді.

Я просто погодився жити поруч із ними.

Можливо, колись я дізнаюся правду.

Можливо — ніколи.

І вперше це мене не лякало.

Я притягнув дівчину ближче.

Її тепло розчинило останню напругу в моєму тілі.

Десь за межами цієї кімнати могла існувати безмежна математика, невідомий Творець і закони, яких я ніколи не зрозумію.

Але зараз я не був математичною змінною.

Не фігуркою на ігровому полі.

Не пішаком.

Я був людиною, яка зробила свій вибір.

Я вибрав залишитися.

Вибрав прийняти цей дивний світ таким, яким він мені дістався.

І якщо ціною цього прийняття була відмова від усіх відповідей, я був готовий заплатити її.

Я заплющив очі.

Вперше за весь цей час у голові не залишилося жодної формули.

Лише тепло.

Лише тиша.

Лише сонячний промінчик поруч.

І цього разу я не намагався переконати себе, що цього достатньо.

Я просто знав, що мені цього достатньо.