11. Питання.

Я подивився на дівчину.

Вона саме почала прокидатися.

І вперше мені стало страшно не від думки про те, ким вона могла бути.

А від іншого питання: як давно вона сама вірить у своє минуле?

Остання думка ніби вимкнула в мені щось важливе.

Я перестав думати.

Не тому, що знайшов відповідь.

Навпаки — відповідь виявилася настільки страшною, що для неї в мені просто не залишилося слів.

Свідомість спорожніла.

На якийсь час не залишилося нічого: ні страху, ні здивування, ні навіть образу дівчини. Лише тиха, безмежна порожнеча.

А потім у цій порожнечі щось ворухнулося.

Спочатку — одна-єдина думка.

Сходи.

Я побачив їх.

Ту нескінченну спіраль із мого сну.

Я підіймався ними.

Я мав дійти кудись.

То чому там була стіна?

Чому сходи, які вели вгору, закінчувалися саме там?

Що було за нею?

Дах?

Небо?

Інший простір?

Чи, можливо, взагалі нічого?

Питання спалахнули одне за одним, не залишаючи мені часу на відповідь.

Хто побудував цей будинок?

Навіщо?

Чому саме тут?

Чому я?

Я спробував зупинити цей потік.

Не зміг.

Наступна думка вже чекала на мене.

Дитяча кімната.

Старі ляльки.

Коробка.

Гра.

Маленька дівчинка, яка колись нібито жила там.

А якщо її теж ніколи не існувало?

Тоді навіщо була потрібна її кімната?

Навіщо ляльки?

Навіщо фотографії?

Навіщо взагалі створювати минуле для людини, якої немає?

Хто вона була?

Питання змінилося.

Ким вона мала стати?

І тут мене пронизала інша думка.

Я згадав, як вона зайшла до дитячої.

Як озирнулася.

Як майже одразу побачила коробку.

Тоді це здалося випадковістю.

Тепер випадковість раптом перестала бути переконливою.

Я побачив сцену ще раз.

Її погляд.

Крісло.

Кут кімнати.

Коробка.

Її рука, що простягається саме туди.

Звідки вона знала?

Нове питання виникло раніше, ніж я встиг сформулювати відповідь.

Вона справді шукала гру?

Ще одне.

Чому саме цю гру?

Ще.

Хто привів її сюди?

І ще одне, від якого стало важко дихати:

А якщо вона прийшла сюди не через те, що побачила заселений будинок?

Питання почали накладатися одне на одне.

Гра.

Дитяча кімната.

Дівчина.

Мій родич.

Будинок.

Моє спадкування.

Мій приїзд.

Мій сон.

Кристал.

Сходи.

Стіна.

Усе раптом виявилося пов'язаним.

Але я не бачив зв'язку.

Тільки відчував його.

Наче десь за тонкою завісою існувала величезна відповідь, а мені дозволяли побачити лише її тіні.

І тоді виникло питання, яке перекрило всі попередні.

Не про будинок.

Не про дівчину.

Не про істоту.

Про мене.

А якщо я теж був частиною цієї гри задовго до того, як уперше переступив поріг?

Я завмер.

І вперше за весь цей час мені захотілося не знайти відповідь.

А прокинутися.

Нарешті крізь важкі фіранки у спальню прослизнув перший промінь ранкового сонця.

Він повільно ковзнув по підлозі, піднявся на край ліжка й торкнувся обличчя дівчини.

Вона ледь помітно заворушилася уві сні.

І в ту саму мить зі мною сталося щось дивне.

Ще секунду тому моя голова була переповнена питаннями.

Сходи.

Стіна.

Дитяча кімната.

Гра.

Минуле, якого могло не існувати.

Хто створив цей світ?

Навіщо?

Чому я?

Питання крутилися одне навколо одного, наче уламки величезної головоломки.

А потім дівчина відкрила очі.

І все змінилося.

Не поступово.

Миттєво.

Наче хтось одним рухом перегорнув сторінку в моїй голові.

Питання нікуди не зникли.

Я все ще знав, що вони існують.

Але раптом вони стали далекими.

Майже неважливими.

Я дивився на дівчину і не міг зрозуміти, чому ще хвилину тому вважав загадку важливішою за неї.

Сонячне світло просочувалося крізь її волосся, і кожна світла пасма світилася золотом.

Вона повільно потягнулася, ще не прокинувшись до кінця, і сонно посміхнулася.

Ця проста посмішка перекреслила весь мій нічний страх.

Будинок міг бути вигадкою.

Її минуле могло бути вигадкою.

Навіть саме небо за вікном могло бути декорацією.

Але те тепло, яке я відчував зараз, було для мене справжнім.

Принаймні я хотів у це вірити.

Дівчина розплющила очі й подивилася на мене.

— Ти що, всю ніч на мене дивився?

У її голосі знову звучала та сама легка, трохи пустотлива інтонація.

Я усміхнувся.

— Авжеж.

Вона сонно примружилася.

— І не набридло?

Я похитав головою.

— Це того варте.

Вона засміялася — тихо, ще трохи сонно.

І я відчув, як усередині мене остаточно змінюється щось важливе.

Я більше не хотів розгадувати її.

Не хотів перевіряти її спогади.

Не хотів шукати приховані знаки в кожному русі.

Я просто хотів бути поруч.

Можливо, це теж було частиною задуму.

Можливо, саме цього від мене й чекали.

Але вперше за весь час ця думка мене не налякала.

Я дозволив собі не знати.

Не розуміти.

Не контролювати.

Просто залишитися в цій миті.

Дівчина повернулася до мене й влаштувалася поруч, притиснувшись спинкою.

Я обережно обійняв її.

Її волосся торкнулося мого обличчя й пахло сонцем, чистим повітрям і чимось схожим на польові квіти.

Я заплющив очі.

І десь дуже глибоко в мені ще залишалися всі ті питання.

Але тепер вони звучали зовсім тихо.

Наче чекали.