9. Обійми Морфея.

— Слухай, — сказала дівчина, потираючи живіт, — від усіх цих шпигунських розслідувань я страшенно зголодніла.

— Це, мабуть, найсерйозніша проблема, яку ми сьогодні вирішили.

— Нарешті нормальна проблема.

Вона підморгнула мені.

— Що в тебе є?

— Консерви.

Вона зробила театрально розчароване обличчя.

— Розкіш.

— М'ясо, квасоля, галети.

— Забираю свої слова назад. Це справжній бенкет.

Ми разом пішли до холу.

Я витягнув із багажу свої запаси, які привіз із собою на перші дні, не надто сподіваючись на місцеві магазини. Дівчина тут же взяла на себе половину роботи.

— Давай сюди.

— Ти гість.

— Неправда. Я місцевий консультант.

— Який консультує мене, як відкривати консерви?

— Саме так.

Вона вихопила в мене ніж для консервів і переможно підняла його вгору.

— Професіонал.

Через кілька хвилин кухня вже зовсім не нагадувала ту холодну кімнату, яку я побачив уранці.

Дівчина розставляла тарілки, відкривала бляшанки, розкладала м'ясо й квасолю, а галети склала акуратною невеликою гіркою.

— Ти навіть із консервів умудряєшся зробити щось пристойне, — сказав я.

— Це талант.

Вона поправила серветку, відійшла на крок і критично оглянула стіл.

— Ні. Ось так краще.

Вона переставила одну тарілку на кілька сантиметрів.

— Тепер ідеально.

Я посміхнувся.

Може, в її рухах і справді було щось незвичайно гармонійне.

Але цього разу я не став шукати пояснення.

Просто дивився, як вона порається на кухні.

Як сонце падає на її волосся.

Як вона сміється, коли галета мало не падає з тарілки.

Як зовсім звичайна їжа раптом перетворюється на маленьке свято.

Ми перенесли тарілки до вітальні й сіли біля великого вікна.

За склом зеленіли дерева, у небі повільно пливли легкі хмаринки.

— От тепер, — сказала дівчина, беручи першу галету, — можна поговорити про важливі речі.

— Наприклад?

Вона замислилася.

— Про те, куди ми підемо після обіду.

— «Ми»?

— Ну звичайно.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Ти ж обіцяв показати мені будинок. А я обіцяла показати тобі селище.

— Точно.

— Отже, після обіду — прогулянка.

Вона усміхнулася.

Я подивився у вікно.

Після всього, що сталося цього ранку, перспектива просто вийти з цього старого будинку, пройтися сонячною вулицею і поговорити про якісь абсолютно звичайні речі раптом здалася мені найкращою ідеєю у світі.

— Домовились.

Але варто було нам сісти за стіл і взятися за прибори, як світло раптом згасло.

За вікном небо за лічені секунди змінилося. Блідо-блакитне ранкове світло потонуло в темних хмарах, і над старим будинком несподівано розігрався справжній шторм.

Вітер ударив у дерева, дощ весело застукав по шибках, а десь далеко прокотився перший глухий грім.

Дівчина здивовано підвела голову.

— Ого...

Я підійшов до вікна.

Ще хвилину тому світ був залитий сонцем, а тепер сад за склом розчинився у сріблястій завісі дощу. Блискавки час від часу спалахували між деревами, на мить перетворюючи весь пейзаж на казкову картину.

І, на мій подив, цього разу я не побачив у ній жодної загрози.

Я просто дивився.

Дощ.

Грім.

Тепле світло, що залишилося від свічки на столі.

І дівчина навпроти мене.

Кожен спалах блискавки на мить освітлював її обличчя, а потім знову залишав кімнату в затишному напівмороку.

— Здається, наша прогулянка відкладається, — сказала вона.

— Схоже на те.

Вона засміялася.

— Ну що ж. Значить, маємо залишитися тут.

Я теж усміхнувся.

Грім прокотився над будинком, але тепер він звучав майже урочисто.

Наче весь світ раптом вирішив зробити паузу.

А потім сталося щось дивне.

На склі з'явився тонкий золотистий відблиск.

Я спочатку подумав, що це блискавка.

Але світло не зникло.

Воно повільно ковзнуло по кімнаті, відбилося від старого каміна, торкнулося книжкових полиць і розсипалося в повітрі десятками тонких золотих ниток.

Дівчина завмерла.

— Ти це бачиш?

— Так.

Нитки світилися зовсім тихо.

Вони не лякали.

Навпаки — від них ішло дивне тепло.

Золоті лінії плавно перепліталися між стінами, стелею та підлогою, ніби хтось невидимий малював навколо нас величезний візерунок.

Я впізнав у ньому знайому геометрію.

Але цього разу вона не викликала страху.

Математика більше не здавалася холодною.

Вона була красивою.

Наче нескінченний орнамент, який існував задовго до нас і просто на мить дозволив нам його побачити.

Золоті нитки повільно зійшлися навколо нас.

Кімната стала тихішою.

Шум дощу віддалився.

Грім перетворився на глухий шепіт десь дуже далеко.

А потім світло м'яко спалахнуло.

І все змінилося.

Ми опинилися в іншій кімнаті.

Невеликій, теплій, залитій золотавим напівмороком.

За вікном усе ще шумів дощ, але тепер він здавався частиною якогось далекого, майже нереального світу.

Дівчина стояла навпроти мене.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

І я раптом зрозумів, що вперше за весь цей день у моїй голові немає жодних цифр.

Жодних рівнянь.

Жодних тривожних запитань.

Нічого.

Тільки вона.

Дівчина зробила крок до мене.

Потім ще один.

На її обличчі з'явилася трохи сором'язлива усмішка.

— Знаєш... — тихо сказала вона, — мені чомусь зовсім не страшно.

— Мені теж.

Це була правда.

Вона зупинилася зовсім поруч.

Я відчував тепло її присутності й чув тихий шум дощу за вікном.

І раптом усе, що відбувалося зі мною від моменту приїзду в цей будинок, здалося неймовірно далеким.