8. Підозра.

Я сидів у кріслі, час від часу намацуючи в кишені телефон.

Щось у розповіді дівчини не давало мені спокою.

Я ніяк не міг сформулювати, що саме. Її дитинство звучало надто добре, але хіба це саме по собі було доказом чогось? Люди пам'ятають минуле по-різному. Комусь дістаються важкі спогади, а комусь, можливо, просто щастить.

Та все ж...

Мені хотілося перевірити.

— Знаєш, — м'яко почав я, коли вона саджала на полицю останню, тепер уже бездоганно чисту ляльку.

Вона озирнулася.

— Твоє дитинство звучить як прекрасна казка. Але скажи... невже ніколи не було дощу, який зіпсував би вам свято? Чи твій ретривер жодного разу не втік за кішкою, змусивши всіх панікувати?

Я усміхнувся.

— Знаєш, у реальному житті завжди знаходиться якась дурниця, яка все псує.

Дівчина застигла.

Рука з лялькою залишилася піднятою.

Вона не відповідала.

Я побачив, як її брови ледь помітно зійшлися.

Наче вона справді намагалася пригадати.

Я опустив погляд і непомітно ввімкнув телефон. Заряду було мало, але ж...

Поки вона мовчала, я відкрив пошук.

Спочатку ввів назву передмістя, яку вона згадувала.

Нічого.

Спробував школу.

Знову нічого.

Потім курорт, про який вона розповідала.

Я переглянув кілька результатів, але жоден не збігався з її описом.

Можливо, вона переплутала назву.

Можливо, школа була маленькою.

Можливо, це взагалі було давно.

Я знайшов ще кілька варіантів.

Нічого.

Дивно.

Я вже хотів відкласти телефон, коли помітив, що пальці самі набирають новий запит.

Я зупинився.

Навіщо я взагалі це роблю?

Я подивився на дівчину.

Вона все ще стояла біля полиці.

— Знаєш... — нарешті сказала вона.

Голос був тихішим, ніж раніше.

— Тепер, коли ти запитав...

Вона опустила очі.

— Я справді нічого такого не пам'ятаю.

Вона намагалася усміхнутися, але цього разу усмішка вийшла невпевненою.

— Ні сварок. Ніяких серйозних хвороб. Ніяких великих втрат.

Вона замовкла.

— Навіть звичайних неприємностей майже не було.

Я повільно прибрав телефон до кишені.

— Може, просто пам'ять так працює?

— Може.

Вона відповіла надто швидко.

А потім замислилася.

— Але дивно...

— Що?

Вона подивилася кудись убік.

— Я пам'ятаю все дуже добре. Навіть дрібниці.

Її пальці ковзнули по чистій сукні ляльки.

— Я пам'ятаю запах млинців. Колір стін у моїй кімнаті. Як собака спав біля мого ліжка. Пам'ятаю, що говорила мама, коли ми збиралися на море.

Вона насупилася.

— Але я не можу згадати жодного разу, коли все пішло не так.

Мені стало ніяково від власного запитання.

— Вибач. Я не хотів тебе засмутити.

— Ні, все гаразд.

Вона похитала головою.

— Навіть добре, що ти запитав.

На кілька секунд запала тиша.

Потім дівчина раптом рішуче підвелася.

Її звична усмішка повернулася, хоча тепер у ній було щось трохи натягнуте.

— Ходімо в бібліотеку.

— Навіщо?

— Не знаю.

Вона озирнулася на кімнату.

— Просто... мені здається, там ми знайдемо відповідь.

— На що?

Вона задумалася.

— На все це.

А потім, ніби бажаючи якомога швидше змінити тему, додала:

— Та й узагалі. У будинку має бути хоч якась нормальна книжка.

Вона рушила до дверей.

Я підвівся слідом.

Телефон у кишені раптом здався мені важчим.

Я ще раз подумав про порожні результати пошуку.

І вперше за весь час мене по-справжньому стривожило не те, що я знайшов занадто багато, а те, чого не знайшов зовсім.

Ми перейшли до великої зали.

Дівчина зупинилася на порозі й повільно оглянула приміщення.

Її погляд ковзнув по каміну.

На дні лежала купа сірого попелу. Поруч, майже непомітний серед запахів старого дерева й пилу, у повітрі завис слабкий запах чогось дивного.

Я мимоволі затримав подих.

Дівчина теж його відчула.

Але замість запитань лише загадково посміхнулася.

— Що? — не витримав я.

— Нічого.

— Ти щось знаєш?

Вона повернулася до мене й раптом дзвінко розсміялася.

— Ну все, ти мене розкусив!

Вона легенько штовхнула мене плечем.

— Ти викрив іноземного шпигуна! Я агент таємної організації, засланий у цей занедбаний маєток, щоб стежити за тобою.

— Дуже смішно.

— А що ти хотів?

Вона зробила серйозне обличчя.

— Може, я справді маю подвійне життя.

Потім її погляд упав на мій телефон.

— Хоча...

Вона нахилила голову.

— Якщо мого минулого немає там, де його повинно бути...

Пауза.

— Можливо, воно є тут.

Вона озирнулася.

Я хотів запитати, що саме вона має на увазі, але вона вже рушила до стелажів.

Не навмання.

До конкретного.

Нижня полиця була майже повністю прихована тінню. Дівчина присіла, провела пальцями по корінцях старих книг і раптом зупинилася.

— Ось.

Вона витягла стопку книжок.

На палітурці верхньої книжки майже стерлися літери.

Дівчина поклала стопку на стіл. Відкрила верхню книжку. Це був довідник.

Я нахилився над сторінкою.

І завмер.

Там була назва школи.

Тієї самої.

Адреса.

Рік заснування.

Фотографія старої будівлі.

Я підняв очі на дівчину.

— Звідки ти знала, де шукати?

— Не знала.

Вона відповіла так просто, що я не знайшовся, що сказати.

— Просто пощастило.

Вона відклала довідник.

Під ним лежав глянцевий проспект.

Новий.

Неприпустимо новий для цього будинку.

На обкладинці — океан.

Білий пісок.

Безхмарне небо.