7. Минуле.

— Знаєш, я часто думала про цей будинок, коли була маленькою, — заговорила вона.

Її голос звучав так мелодійно й затишно, що на мить мені здалося, ніби ми знайомі все життя.

Я сів на край старого крісла.

— Розкажи мені про своє минуле.

Мені хотілося чути її голос.

Прості слова.

Звичайні спогади.

Щось, за що можна було б триматися, поки світ навколо мене знову намагався стати чимось іншим.

— Яке воно? — запитав я. — Де ти виросла?

Вона посміхнулася, не відриваючись від ляльки.

Обережно поправила їй збиту зачіску, пригладила маленьку сукню й поставила іграшку поруч з іншими.

— О, моє дитинство було абсолютно звичайним. І дуже щасливим.

Вона на мить задумалася.

— Ми жили у великому світлому будинку в передмісті. У мене були чудові батьки. Вони майже ніколи не сварилися. Точніше... взагалі ніколи.

Вона тихо засміялася.

— Уявляєш? Я навіть не пам'ятаю, щоб вони хоч раз підвищили одне на одного голос.

Я слухав її й відчував, як поступово розслабляюся.

Ці слова були такими простими.

Такими людськими.

Мені хотілося вірити кожному з них.

Вона взяла наступну ляльку.

— Щоліта ми їздили до океану. Я пам'ятаю білий-білий пісок, безхмарне небо... і сонце, яке чомусь ніколи не обпалювало шкіру.

Вона на секунду зупинилася.

Її пальці завмерли на мереживній сукні.

— У мене ще був золотистий ретривер.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Він ніколи не хворів. І слухався з першого слова.

Я усміхнувся у відповідь.

Дивно.

Чим довше вона говорила, тим сильніше мені здавалося, що в її спогадах усе було надто правильним.

Наче її дитинство хтось дуже старанно намалював.

Але я відкинув цю думку.

Можливо, це просто заздрість.

Можливо, після всього пережитого мені самому було важко повірити, що чиєсь минуле могло бути настільки щасливим.

Вона поставила ляльку в ряд.

Я подивився на них.

Усі стояли на однаковій відстані одна від одної.

І раптом мені здалося, що одна з них дивиться просто на мене.

Я моргнув.

Звичайна фарфорова лялька.

Порожні скляні очі.

Нічого більше.

— А потім? — запитав я.

Вона повернулася до мене.

— Потім?

— Що було потім?

Її усмішка на мить стала невпевненою.

— Потім я виросла.

І чомусь після цих слів у кімнаті стало трохи тихіше.

Я слухав її, і всередині мене поступово росло якесь нове, незрозуміле занепокоєння.

Не те, що раніше.

Цього разу мене лякала не кімната, не гра і навіть не дивні речі, які відбувалися зі мною.

Мене лякала сама розповідь дівчини.

Її минуле здавалося якимось... занадто гладким.

У ньому майже не було випадковостей. Дрібних дитячих образ, безглуздих сварок, незручних моментів, за які потім соромно згадувати. Навіть сумні спогади, якщо вони й траплялися, звучали дивно гармонійно.

Вона розповідала про недільні млинці, які готувала мама, про сімейні поїздки, шкільні свята, перше кохання.

Я слухав і ловив себе на дивному відчутті.

Ніби все це я вже десь бачив.

Не конкретні події.

Саму форму цих спогадів.

Занадто правильну.

Занадто завершену.

— А перше кохання? — запитав я.

Вона засміялася.

— О, це було смішно. Він був капітаном шкільної команди з бейсболу й улюбленцем усіх учителів.

Я усміхнувся.

Звичайна історія.

Хлопець, який подобається дівчині.

Школа.

Перше кохання.

Нічого надзвичайного.

І все ж я чомусь відчував легкий холод у потилиці.

Наче десь усередині мене хтось пошепки підказував: занадто правильно.

Я відкинув цю думку.

Можливо, після всього, що сталося, я просто розучився довіряти нормальним речам.

Поки дівчина говорила, її руки продовжували наводити лад у кімнаті.

Вона взяла потьмянілий латунний свічник і протерла його краєм своєї жовтої куртки.

Метал несподівано заблищав.

Я навіть не одразу зрозумів, що сталося.

На поверхні не залишилося ані плями, ані подряпини.

— Непогано, — сказала вона, задоволено розглядаючи результат.

Вона взялася за наступний.

Ляльки одна за одною поверталися на полиці.

Криво поставлена книжка опинилася рівно між двома іншими.

Стара рамка, що висіла під дивним кутом, сама собою ніби стала рівнішою, коли вона до неї доторкнулася.

Кімната поступово змінювалася.

Не різко.

Просто ставала приємнішою.

Теплішою.

Живішою.

Мені навіть почало здаватися, що пилу стало менше.

Я потер очі.

Мабуть, просто звикаю до світла.

Дівчина тим часом продовжувала говорити.

Про школу.

Про батьків.

Про літні канікули.

Про те, як вони прикрашали будинок на Різдво.

Про маленькі сімейні традиції, які вона досі пам'ятала.

І чим довше я слухав, тим сильніше мене переслідувало дивне відчуття.

Усе це було прекрасним.

Настільки прекрасним, що майже переставало бути правдоподібним.

Я спробував знайти в її словах якусь тріщину.

Щось випадкове.

Недосконале.

Будь-яку деталь, яка довела б, що це справжні спогади живої людини.

Але що більше я шукав, то більше бачив лише дивну внутрішню послідовність.

Наче кожна подія природно випливала з попередньої.

Наче її життя ніколи не збивалося з дороги.

Я раптом відчув знайоме поколювання в скронях.

Перед очима на мить промайнула тонка лінія.

Потім друга.

Я заплющив очі.

Коли розплющив їх, усе знову було нормально.

Дівчина стояла біля вікна.

Жива.

Тепла.

Справжня.

Я подивився на неї й змусив себе відкинути дивні думки.