6. Несподівані зміни.

Коли дівчина повільно розплющила очі, мені спочатку здалося, що все закінчилося.

Тіні в кутках дитячої кімнати більше не здавалися загрозливими. Важкість у повітрі зникла, полум'я свічки заспокоїлося. Навіть будинок, який ще нещодавно здавався живим і ворожим, знову став просто старим будинком.

Тільки щось у мені залишилося не на своєму місці.

Дівчина подивилася на мене.

Її погляд, зазвичай іскристий і трохи хаотичний, став дивовижно спокійним. На губах з'явилася м'яка усмішка.

— Це було... дивно, — тихо сказала вона. — Але мені так добре.

Вона поправила пасмо світлого волосся.

Рух був простим.

Звичайним.

Але я чомусь не міг відвести від неї погляду.

У її поставі з'явилася якась нова плавність. Раніше вона нагадувала різкий сонячний промінчик — жива, непосидюча, трохи хаотична. Тепер від неї йшло спокійне тепло.

Вона підійшла до вікна.

— Знаєш, я б тут усе прибрала, — сказала вона. — Повісила б нормальні штори. Поставила квіти. Може, навіть зробила б кухню...

Вона говорила про будинок.

Про прості речі.

Про життя.

І саме це мало б мене заспокоїти.

Але не заспокоювало.

Я раптом помітив сонячний промінь на підлозі.

Він падав під кутом.

Тридцять шість градусів.

Я моргнув.

Чому тридцять шість?

Я подивився на паркет.

Стики між дошками утворювали лінії.

Якісь кути.

Відстані.

Співвідношення.

Числа самі виникали в голові.

Я відвів погляд.

Пилинка пропливла крізь повітря.

Я автоматично простежив її траєкторію.

Вектор.

Точка перетину.

Кут відхилення.

Я стиснув очі.

— Ні...

— Що? — дівчина озирнулася.

— Нічого.

Я спробував усміхнутися.

Не вийшло.

З кожною секундою кімната ставала дедалі менш схожою на кімнату.

Стіни втрачали матеріальність.

Лінії перетворювалися на координати.

Відстані — на числа.

Предмети ніби скидали зовнішню оболонку, і під нею проступала якась інша структура.

Невидима.

Ідеальна.

Математична.

Я подивився на власні руки.

На пальці.

На суглоби.

Я раптом знав їхні пропорції.

Знав довжину кісток.

Кути згину.

Співвідношення.

Це знання прийшло без зусиль.

І саме тому було страшним.

Я підняв очі на дівчину.

І стало ще гірше.

Мій мозок почав робити те саме з нею.

Я бачив не просто її обличчя.

Я бачив співвідношення.

Лінії.

Пропорції.

Золотий перетин.

Спіралі.

Числа.

Її усмішка більше не була просто усмішкою — вона стала геометричною кривою. Її волосся — набором траєкторій. Очі — симетричними структурами.

Я знав, що вона красива.

Але тепер я вже не міг просто побачити її красу.

Я почав її обчислювати.

І від цього всередині стало холодно.

Бо десь дуже глибоко я розумів: так не повинно бути.

Людина не повинна дивитися на іншу людину й бачити рівняння.

Я заплющив очі.

На кілька секунд.

Коли відкрив їх, світ залишився тим самим.

Дівчина стояла біля вікна.

Сонце падало їй на волосся.

Вона говорила про квіти.

Про затишок.

Про те, як добре було б оживити цей старий будинок.

Вона ставала дедалі більш земною.

Живою.

Теплою.

А я...

Я відчув, що віддаляюся.

Наче між мною і цим світом поступово виростала прозора стіна.

Я ще бачив його.

Чув.

Розумів.

Але вже не належав йому так, як раніше.

І десь на краю свідомості виникла думка, від якої стало по-справжньому моторошно:

можливо, гра не закінчилася.

Можливо, вона тільки почалася.

А те, що я зробив, насправді було першим ходом у грі, правил якої я ще навіть не знав.

Вона підійшла ближче.

Я напружився, очікуючи, що разом із нею простір знову розсиплеться на лінії, кути й цифри.

Але цього не сталося.

Навпаки.

Коли вона опинилася поруч, геометричний шум у моїй голові почав стихати.

Вона м'яко торкнулася моєї руки.

Її долоня була теплою.

Живою.

І в ту саму мить останні цифри, що миготіли перед внутрішнім зором, одна за одною згасли.

Я завмер.

Подивився на паркет.

Просто паркет.

Старі дерев'яні дошки, вкриті подряпинами й пилом.

Ніяких координат.

Ніяких векторів.

Ніяких безкінечних співвідношень.

Я підняв очі.

Її обличчя знову було просто обличчям.

Не математичною конструкцією.

Не ідеальною системою пропорцій.

Просто її обличчям.

Я видихнув.

Не знав, що весь цей час затримував подих.

Вона не забрала руку.

І поки її долоня залишалася на моїй, світ знову став нормальним.

Стіни були стінами.

Вікно — вікном.

Я майже фізично відчув, як повертаюся назад у себе.

— Ти блідий, — тихо сказала вона.

— Зі мною все гаразд.

Цього разу я не брехав.

Принаймні зараз.

Вона прибрала руку.

І майже відразу десь на краю мого зору промайнула тонка лінія.

Я кліпнув.

Вона зникла.

Я подивився на її руку.

Потім на неї.

Вона вже відійшла до полиці й, здається, нічого не помітила.

Я не знав, що це було.

Збіг?

Моя уява?

Чи її дотик справді щось робив зі мною?

Але одна думка виникла абсолютно чітко:

поки вона поруч, я залишаюся людиною.

Вона підійшла до полиці, взяла першу фарфорову ляльку, обережно змахнула з її сукні віковий пил і почала дбайливо розправляти мереживні складки.

Я дивився на неї.

І вперше за весь цей ранок не боявся дивитися.