5. Нечесний трофей.

І ось настав фінал.

Моя рука, ведена невидимою силою, зробила останній ідеальний хід.

Я зняв із дошки останню фігурку дівчини й заповнив своїми фігурками фінальні вільні клітини.

Усе було скінчено.

Бездоганний геометричний візерунок гри замкнувся.

Тиша.

Дівчина довго дивилася на поле.

Потім перевела погляд на мене.

В її очах не було ні образи, ні здивування.

Тільки легка підозра.

І лукавство.

— Ти не шахраював? — тихо запитала вона.

Я не одразу зрозумів запитання.

— Що?

— Я питаю, чи ти сам зробив свої ходи.

Моє горло пересохло.

Я подивився на свої руки.

Вони лежали на колінах.

Звичайні руки.

Мої.

Хоча ще хвилину тому вони мені не належали.

Я промовчав.

Сказати «ні» було б брехнею.

Сказати «так» — означало зізнатися в чомусь, чому немає назви людською мовою.

Вона кілька секунд дивилася мені в очі.

А потім м'яко посміхнулася.

Наче отримала саме ту відповідь, на яку чекала.

— Добре.

Вона поклала долоню на край ігрового поля.

— Я вірю тобі.

Я здивовано подивився на неї.

— Чому?

Її усмішка стала трохи хитрішою.

— Бо якби ти справді дозволив комусь іншому грати замість тебе, це було б шахрайством.

Я відчув, як усередині все похололо.

Вона говорила про це так спокійно, ніби знала правила набагато краще, ніж було написано на пергаменті.

А потім знову засміялася, повертаючи голосу звичну легкість.

— Але ти ж не дозволив?

Я не відповів.

Вона ще кілька секунд дивилася на мене.

Потім кивнула сама собі.

— Ну добре.

Вона посміхнулася.

— Раз ти не шахраював... ти виграв.

Її пальці легенько торкнулися краю дошки.

— А отже, можеш виконати своє бажання.

Вона повільно заплющила очі, підставивши обличчя бляклому сонячному променю, що пробився крізь старе вікно.

І раптом усе навколо стихло.

Давній будинок.

Дитяча кімната.

Дивна гра.

Холодна присутність за межами людського розуміння.

Усе це відсунулося кудись далеко.

Залишилася тільки вона.

Сонячний промінчик.

І я.

Тоді я остаточно зрозумів, що саме зробив.

Цей приз не був моїм.

Я не мав права на нього.

Я виграв гру, але перемогу здобув не сам. Я дозволив чужій волі заволодіти моїми руками. Дозволив істоті, яка сиділа десь за межами нашого світу, зробити за мене останні ходи.

А тепер збирався забрати винагороду.

Ніби вона справді належала мені.

Це було шахрайство.

Я знав це.

І знав ще дещо.

За кожне шахрайство доводиться платити.

Десь у темряві, за межами цієї кімнати, щось чекало своєї плати.

Можливо, воно вже знало, чого зажадає.

Можливо, ціна виявиться більшою, ніж я здатен уявити.

Я міг зупинитися.

Міг відмовитися від призу.

Підвестися, закрити коробку, вийти з кімнати й залишити цю гру в минулому.

Але тоді я мав би прожити решту життя з думкою, що одного разу мені дали можливість отримати те, чого я хотів найбільше, а я злякався ціни.

Ні.

Я більше не хотів боятися.

Я приймав цю угоду.

Я приймав її правила.

Її ціну.

Навіть якщо за цей короткий момент щастя мені доведеться заплатити всім, що в мене залишилося.

Я повільно наблизився до неї.

І в ту мить я перестав думати про те, що буде потім.

Бо іноді людина чудово знає, що тримає в руках чуже.

Знає, що за це доведеться відповісти.

І все одно не випускає.

Я отримав свій приз.

Свій сонячний промінчик.

І я був готовий заплатити за нього будь-яку ціну.