4. Гра.

— Давай зіграємо?

Вона перекотила важкий багатогранник між пальцями й подивилася на мене з такою усмішкою, ніби вже знала мою відповідь.

— Зараз?

— А чому ні?

Я озирнувся на кімнату.

— Ми навіть не знаємо, що це за гра.

— Тим цікавіше.

— Може, спочатку розберемося з правилами?

— Правила є.

Вона сказала це занадто швидко.

Я подивився на неї.

— Звідки ти знаєш?

На мить вона замовкла.

Потім знизала плечима:

— Ну... тут є таблиці. Напевно, вони все пояснюють.

Вона простягнула мені одну з пергаментних таблиць.

Я не взяв.

— Мені здається, краще не чіпати чужі речі.

— Вони ж роками тут лежали.

— Саме тому.

Вона засміялася.

— Ти завжди такий обережний?

— Коли не знаю, з чим маю справу.

— А якщо я скажу, що знаю?

— Тоді мені стане ще цікавіше, звідки.

Вона на секунду замислилася.

Потім підсунула до мене ігрове поле.

— Просто один раунд.

— Ні.

Вона завмерла.

Усього на мить.

Потім усмішка повернулася.

— Один кидок.

— Ні.

— Тоді навіть не гра. Просто кинь кістку.

— Навіщо?

— Щоб подивитися, що випаде.

— Це і є гра.

— Ні, — заперечила вона. — Гра почнеться потім.

Я засміявся.

— Ти дуже хочеш, щоб я кинув цю штуку.

— Так.

Цього разу вона навіть не стала жартувати.

Вона дивилася на мене прямо.

Я не знав, що відповісти.

Потім вона знову усміхнулася, наче нічого не сталося.

— Ну будь ласка.

У її голосі було щось майже дитяче.

— Тобі що, настільки цікаво?

— Дуже.

— Чому?

Вона поглянула на багатогранник у своїй руці.

— Не знаю.

Це прозвучало переконливо.

Майже.

Я підвівся.

— Давай іншим разом.

Я вже збирався покласти кістку назад у коробку, коли вона раптом накрила мою руку своєю.

Не сильно.

Просто не дала відпустити.

— Не треба.

Я подивився на її пальці.

Потім - на неї.

Вона одразу прибрала руку.

— Вибач.

На її обличчі промайнула коротка тінь розгубленості.

І я раптом зрозумів: їй це справді важливо.

Значно важливіше, ніж мало б бути.

— Добре, — сказав я. — Один кидок.

Її очі одразу змінилися.

Не сильно.

Але я це помітив.

У них спалахнуло щось схоже на полегшення.

— Правда?

— Один.

— Домовились.

Вона швидко розгорнула поле.

Надто швидко.

Наче чекала на ці слова.

— А правила?

— Я поясню.

— Ти ж казала, що не знаєш гри.

Вона усміхнулася.

— Тоді будемо розбиратися разом.

Вона поклала багатогранник переді мною.

— Кидай.

Я взяв його в руку.

І чомусь у ту мить мені здалося, що вона перестала дихати.

Я кинув.

Багатогранник кілька разів підстрибнув на дерев'яному полі, прокрутився й нарешті завмер.

Я вже хотів сказати, що на цьому все, але слова чомусь не прийшли.

Дивне відчуття.

Щойно кістка зупинилася, щось змінилося. Наче невидима межа, яку я ще секунду тому міг переступити назад, раптом зникла.

Я більше не почувався людиною, яка просто погодилася на один кидок.

Гра почалася.

І, хоч я ще не знав правил, чомусь уже був упевнений: просто встати й піти я не зможу.

Вона з азартом подивилася на мене, перекочуючи в долоні інший багатогранник.

— Тепер моя черга.

Її завзятий тон повернув мені залишки самовладання. Я спробував підіграти цій легкості й із натягнутою посмішкою запитав:

— І на що ж ми будемо грати?

— На твою душу! — жартівливо, загробним голосом проголосила вона й задерикувато розсміялася.

Її сміх розлетівся кімнатою, відбився від старих стін і стих десь у коридорі.

Я теж усміхнувся.

— Добре. Це моя ставка.

Я присів навпроти неї на килим.

— А яка твоя?

Вона раптом затихла.

Її сміх розтанув, а разом із ним зникла й безтурботність з її обличчя.

Вона дивилася на мене дивовижно щиро.

Відкрито.

Майже беззахисно.

— А чого ти хочеш?

Я зам'явся.

Запитання було простим.

Надто простим.

Можна було пожартувати. Назвати будь-яку дурницю. Попросити поцілунок, вечерю, прогулянку — щось таке, що відповідало б настрою цієї дивної гри.

Але я чомусь не зміг.

Бо відповідь уже була в мені.

Я хотів її.

Не просто сидіти поруч.

Не просто говорити з нею.

Я хотів, щоб одного дня вона сама подивилася на мене так, щоб мені більше не довелося сумніватися.

Щоб сама захотіла бути зі мною.

Щоб її почуття до мене були не грою, не жалем і не випадковою симпатією.

Щоб вона вибрала мене.

Я не вимовив цього.

Навіть не ворухнув губами.

Лише подумав.

І в ту ж мить у кімнаті щось змінилося.

Ледь помітно.

Полум'я свічки здригнулося, хоча протягу не було.

Одна з кісток у коробці тихо перекотилася по дерев'яному полю.

Я подивився на неї.

Вона теж це помітила.

На її обличчі на мить промайнуло щось схоже на тривогу.

Наче вона раптом згадала про присутність когось третього.

Я нічого не сказав.

Вона теж мовчала.

І тоді десь дуже далеко — або дуже близько — пролунав звук.

Не голос.

Не стукіт.

Скоріше, тихий видих.

Наче хтось невидимий прочитав мою думку й залишився задоволений відповіддю.

Вона моргнула.

А потім знову розсміялася, ніби нічого не сталося.

— Добре, — сказала вона. — Скажеш, якщо виграєш.

Вона взяла один із багатогранників.

Я дивився на неї й намагався переконати себе, що мені все це здалося.