Дитяча кімната

3. Знахідка.

— Ти вже встиг тут освоїтися? — запитала вона.

Я озирнувся через плече.

— Якщо чесно, ще ні. Я тільки вчора приїхав.

— Тоді ти ще багато чого не бачив.

У її голосі з'явилася майже дитяча цікавість.

Вона знову подивилася на будинок.

— Хочеш, я покажу тобі його?

— Будинок?

— Ага. Я тут виросла. Ну, не в цьому будинку, звичайно. Але знаю його краще за тебе.

Вона усміхнулася.

— Якщо ти не поспішаєш, можемо пройтися. Тут є кілька цікавих місць.

— Наприклад?

— Горище.

— Ти там була?

— Звичайно.

— І що там?

Вона на секунду задумалася.

— Пил.

Я усміхнувся.

— Дуже переконливо.

— І ще старі речі. Деякі я навіть не знаю, кому вони належали.

Вона говорила легко, але було помітно, що будинок її справді цікавить.

— А ти давно знаєш, що він твій? — раптом запитала вона.

— Власне, я сам нещодавно про це дізнався. Він дістався мені у спадок.

— Справді?

Вона глянула на нього з неприхованою цікавістю.

— А ти знав попередніх господарів?

— Ні. Тобто... не дуже.

— Дивно.

Вона ще раз оглянула коридор.

— Він так довго стояв порожній, що я вже думала, що сюди ніхто ніколи не повернеться.

— А ти часто сюди приходила?

— Іноді.

Вона на мить замислилася.

— Мені завжди було цікаво, що тут усередині. Особливо нагорі.

Тепер стало зрозуміло, чому вона прийшла.

Не просто привітатися.

Їй справді було цікаво.

Новий господар старого будинку був для неї маленькою загадкою.

— Ну що? — сказала вона. — Покажеш, що вже встиг тут знайти?

Я відступив убік, пропускаючи її.

— Тільки якщо ти покажеш мені те, чого я ще не знайшов.

— Домовились.

Вона зайшла всередину й одразу озирнулася.

Наче повернулася в місце, яке знала давно, але цього разу мала можливість побачити його іншими очима.

Вона знала будинок краще, ніж я очікував.

— Тут раніше була приймальна, — сказала вона, відчиняючи високі двері. — Принаймні, так мені розповідали.

У кімнаті пахло старим деревом і пилом.

Вона пройшла до вікна, відсунула важку штору, і ранкове світло впало їй на волосся.

— Бачиш? Звідси найкращий вид на сад.

Я підійшов до вікна.

— Справді.

Але дивився я вже не на сад.

Вона стояла зовсім поруч, трохи нахилившись до скла. Розповідала щось про старі дерева за будинком, про те, що одне з них посадили ще до її народження.

Я слухав.

Принаймні намагався.

— ...а там, за сараєм, колись була криниця.

— М-м.

— Ти мене взагалі слухаєш?

Я усміхнувся.

— Так.

— І що я щойно сказала?

Я відкрив рота і зрозумів, що не знаю.

Вона засміялася.

— Я так і думала.

Я теж засміявся, але відчув, як у мене щось змінилося.

Ще десять хвилин тому вона була просто дівчиною, яка прийшла познайомитися з новим мешканцем.

Тепер я помічав надто багато.

Як вона поправляє волосся, коли замислюється.

Як злегка примружує очі, коли дивиться у вікно.

Як посміхається не одразу, а ніби спочатку вирішує, чи варта ситуація усмішки.

Мені раптом захотілося, щоб вона залишилася.

Не через будинок.

Не через розмову.

Просто щоб ще трохи побути поруч.

Я відвів погляд.

І це мене здивувало.

Я давно вже не дивився на жінок так.

А тепер помітив її руки.

Плечі.

Лінію шиї.

І відразу зрозумів, куди починають рухатися мої думки.

Я спробував повернути увагу до кімнати.

— А що там?

Вона підійшла до інших дверей.

— Там спальня.

Я пішов за нею.

І майже одразу відчув легкий сором за власну реакцію.

Адже вона просто показувала йому будинок.

А я уже починав уявляти зовсім інше.

Вона відчинила двері й заглянула всередину.

— Тут, здається, ніхто нічого не міняв багато років.

Я стояв позаду.

— Так.

Вона озирнулася.

— Ти знову не слухаєш.

— Слухаю.

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Але це навіть цікаво.

— Що саме?

— Ти наче постійно десь не тут.

Я не знайшов, що відповісти.

Бо цього разу вона мала рацію.

Я був не тут.

Мої думки вперше за весь ранок були зовсім не про будинок.

І найгірше — мені це подобалося.

На самому кінці коридору другого поверху вона раптом зупинилася.

— А це що?

Я подивився туди, куди вона показувала.

Між двома високими шафами майже непомітно темніли вузькі двері. Я пройшов повз них уже двічі й навіть не звернув уваги.

— Не знаю.

Вона взялася за ручку.

— Подивимося?

— Ти не боїшся, що там щось страшне?

— У такому будинку? — вона усміхнулася. — Навпаки. Було б дивно, якби нічого страшного не знайшлося.

Двері легко відчинилися.

За ними виявилася дитяча кімната.

Тут усе дихало минулим. На полицях сиділи десятки ляльок: порцелянові, мотанки, дерев'яні. Їхні химерні костюми та сукні вкрилися шаром пилу, а скляні очі безжиттєво дивилися в порожнечу.

Було очевидно, що колись тут жила маленька дівчинка.

— Ого...

Її голос став тихішим.

Вона повільно пройшла між полицями, розглядаючи ляльок одну за одною.

— Скільки всього...

Я залишився біля дверей.

Вона ж пішла далі.

Не поспішаючи.

Наче щось шукала.

Потім раптом зупинилася біля старого крісла-гойдалки.

— Дивись.

За кріслом, майже повністю захована від погляду, стояла велика старовинна коробка з темного дерева, окована потьмянілим металом.