Сьогодні я знайшов у дворі лавочку, яка шепотіла.
Вона стояла під тополею і виглядала, як усі інші лавочки.
Але якщо прикласти вухо до дошки, там чувся голос.
Він був тихий, трохи скрипучий, ніби стара людина розповідає казку.
Я сів і слухав.
Голос розповідав про дощ, який ішов учора, і як краплі стукали по спинці.
Голос розповідав про хлопчика в зеленій куртці, який сидів і їв пиріжок.
Про дівчинку, яка малювала крейдою.
Про горобців, які стрибали по підлокітнику.
Я сидів і мовчав.
Навколо люди поспішали, кроки дзвеніли, проїжджали дитячі візочки, розмовляли телефони.
А лавочка згадувала, згадувала, згадувала.
Вона знала надто багато.
Про тих, хто сміявся.
Про тих, хто плакав.
Про тих, хто сварився, обіймався, мовчав.
Про всіх, хто хоч раз сідав.
— А про мене? — запитав я.
Лавочка замислилася.
Скрипнула.
І сказала, що ще не вирішила.
Я слухав довго. Потім встав.
І коли я відійшов на кілька кроків, вона раптом покликала мене на ім’я.
Але я їй його не казав.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
