У нашому будинку є сходи до підвалу.
Вони дерев’яні, темні, пахнуть старим лаком, яблуками й чимось іще — холодним.
Перила гладенькі, але якщо провести рукою знизу, можна вколотися скалкою.
Мама каже — там лише банки з варенням.
Банки, яких ніхто не їсть.
Але я знаю — під сходами є двері.
Її не видно, доки не станеш на найнижчий проліт.
Тоді в тіні проступає крейдяний прямокутник.
Якось я постукав.
Спочатку тихо. Потім сильніше.
У відповідь щось заскрипіло, наче миша бігала сухим листям.
Потім — голоси.
Шепіт, ніби в сусідній кімнаті, де бояться, що їх почують.
— Він знову прийшов.
— Маленький? З очима, як у кошеняти?
— Так.
Я хотів запитати, хто вони, але зверху клацнув вимикач.
Сходами спускалася мама.
Дивилася суворо, але очі були втомлені.
Взяла банку компоту й пішла.
Я озирнувся — дверей уже не було.
Тільки стіна, облуплена біля підлоги.
Відтоді я іноді спускаюся туди ввечері.
Стаю на нижню сходинку й чекаю.
Сходи дихають.
І здається — скоро знову хтось скаже:
— Він прийшов.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
