Дитячі оповідання
Зонт для вітру
Тато подарував мені зонт.
Не звичайний, не від дощу — від вітру.
— Розкриєш, і вітер піде, як ображений кіт, — сказав він.
Я не повірив.
Але одного разу на вулиці подув такий сильний вітер, що у мене задзвеніло у вухах.
Я розкрив зонт — і раптом стало тихо.
Не просто тихо — а так, ніби хтось вимкнув увесь світ.
Вітер не зник.
Він залишився стояти поруч, величезний і невидимий.
— Відпусти, — прошелестів він.
Я стиснув ручку міцніше.
Вітер загарчав, закружляв навколо, смикаючи за краї зонта.
— Ти ж сам прийшов, — сказав я.
Він фиркнув і почав дути під купол — зонт надувся, як вітрило.
Але я не зрушив з місця.
Ми так простояли, може, хвилину, а може, годину.
Вітер потроху почав заспокоюватися.
Він гладив зонт, ніби вмовляв його, шепотів щось своєю дивною мовою — мовою шелесту листя та скрипу гойдалок.
Потім я склав зонт.
Вітер завив — не зло, а радше з полегшенням — і помчав вулицею.
Він нісся, обганяючи машини, перевертаючи пакети, кружляючи воронкою з пилу й цукеркових обгорток.
А я подумав: іноді навіть злому потрібно трохи побути в тиші.
#514 в Різне
#79 в Дитяча література
#765 в Сучасна проза
Відредаговано: 18.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
