Дитячі оповідання
Людина з шафи
У шафі жила людина. Справжня.
Не тато й не дідусь — а хтось інший.
Я знайшов її минулої суботи, коли шукав зниклу шкарпетку.
Відсунув вішак із маминими сукнями.
А там, у глибині, де пахне нафталіном і минулим літом, сиділа вона.
Довга, як вечірня тінь від тополі за вікном.
— Ти хто? — запитував я пошепки.
— Людина, — відповідала шафа.
Вона їла ґудзики.
Мамині — з трояндочками, татові — тверді, мов камінці.
Я клав їх на полицю, а вранці знаходив лише нитки.
Я перевіряв.
Поклав на нижню полицю татовий перламутровий ґудзик — той самий, із тріщинкою.
До ранку залишилася тільки дірочка.
— Це миші, — казала бабуся.
Але миші не вміють сміятися. А він умів.
Іноді він співав.
Тихо-тихо, так, що тремтіло мамине намисто на гачку.
— Чому ти не виходиш? — запитав я одного разу, просунувши голову між зимовими пальтами.
— Я виходжу, — прошелестіли рукави.
— Коли ти спиш, я стаю твоїм сном.
Тепер я навмисне гублю ґудзики.
Найкрасивіші — з візерунками, як на морозному склі.
І завжди залишаю дверцята прочиненими, щоб він бачив:
— ось лампа на столі,
— ось калюжа місячного світла на підлозі,
— ось я, який не боїться.
Тепер я залишаю шафу прочиненою.
Щоб йому було видно місяць.
Щоб він не забув, який вигляд має світло.
#778 в Різне
#127 в Дитяча література
#989 в Сучасна проза
Відредаговано: 29.07.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
