Дитячі оповідання

Зоряна порошинка

Я сиджу на підвіконні. Ноги бовтаються, мов два маятники.
За вікном — небо, чорне, як мамин плащ під дощем.
Зірки блимають. Але не просто блимають — шепочуть.
Я чую.
Вони не такі, як у татовій книжці, — не кульки, а порошинки.
Зоряний пил, що сиплеться з чиєїсь торбинки.
Бабуся каже — це далекі світи.
Але я знаю: це дірочки в небесному полотні.
Хтось там, за небом, шиє нову ковдру.
Голка — цьок! — і порошинка падає.
Я бачив одну вчора. На даху сараю.
Маленька, мов блішка, але світиться.
Тепла.
Жива.
Мама кличе вечеряти. Я не йду.
Порошинка важливіша.
Тепер вона лежить у моїй коробці, під ліжком, поруч із жовтим камінчиком і пташиним пером.
Я їх збираю.
Порошинки.
Камінці.
Пір'їни.
Це мої скарби.
Не такі, як татові монети.
Мої — звідти, де небо рветься.
Уночі я дивлюся у вікно.
Зірки шепочуть голосніше.
Вони кличуть.
Я притискаю коробку до грудей.
Порошинка всередині — моя.
Вона тепла, мов кошеня.
Я думаю: якщо зібрати всі порошинки, можна зашити небо.
Щоб воно більше не рвалося.
Але тоді хто шитиме ковдру?
Я відкриваю коробку.
Порошинка блимає.
Вона не одна.
Їх багато.
Вони танцюють.
І я знаю: це не дірочки.
Це очі.
Хтось дивиться на мене з іншого боку неба.

Влад Снігірьов

Подобається

#729 в Різне
#110 в Дитяча література
#969 в Сучасна проза

У тексті є: дитячі казки, добрі історії, дитячі мрії

Відредаговано: 25.07.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись