Літо того року було довге й тепле.
Дівчина вже точно знала, що носить під серцем дитину. Сільська знахарка підтвердила це, а чоловік від радості купив на ярмарку маленькі черевички, хоча до народження було ще далеко.
— Навіщо ти їх купив? — сміялася дівчина. — Він же ще навіть не народився.
— А раптом виросте швидко?
— Тоді купиш більші.
— А раптом буде такий, як твій перший?
Дівчина замовкла.
Чоловік одразу зрозумів, що сказав зайве.
— Пробач, — тихо промовив він. — Я не хотів.
Вона взяла його за руку.
— Ти нічого поганого не сказав.
Він довго дивився на неї, а потім запитав:
— Ти колись розкажеш мені?
— Розкажу.
— Коли?
Дівчина глянула у вікно. На подвір'ї, біля ставка, поважно походжав її сірий гусак. Він уже давно перестав бути гусеням, але іноді, коли ніхто не бачив, усе ще залазив до неї на коліна й ховав дзьоб під її руку.
— Коли прийде час, — відповіла вона.
Чоловік кивнув.
Він не наполягав.
А гусак, наче почувши розмову, підняв голову й голосно ґелґотнув.
— Ой, та замовкни вже! — крикнула дівчина у вікно. — Ти всюди свого дзьоба сунеш!
— Ґа-а-ґа! — відповів гусак.
— І тобі доброго дня, — буркнув чоловік.
Відтоді вони часом розмовляли.
Чоловік розповідав гусакові про господарство, про погоду й про те, як дорого коштує сіль на ярмарку. Гусак слухав, а потім давав поради, які зазвичай зводилися до того, що треба більше їсти й менше працювати.
Одного разу чоловік не витримав:
— Слухай, птахо, а ти взагалі колись працював?
Гусак подивився на нього з таким обуренням, що чоловік аж відступив.
— Та добре, добре! — засміявся він. — Не працював. Зате характер маєш.
Гусак гордо розправив крила.
Відтоді вони порозумілися.
Коли прийшла осінь, гусак не полетів.
Дівчина помітила це першою.
— А ти чого не збираєшся?
Гусак сидів біля порога й чистив пір'я.
— Куди?
— Як куди? До своєї зграї.
— Я вже вдома.
— Але ж ти казав, що полетиш.
— Казав.
— То чого сидиш?
Гусак нахилив голову й подивився на її живіт.
— Бо тепер у мене є робота.
Дівчина засміялася.
— Яка ще робота?
— Братик народиться. Хтось же мусить його охороняти.
— Від кого?
Гусак замислився.
— Від усього.
І відтоді справді не відходив від матері.
Коли вона виходила на город, ішов за нею. Коли лягала відпочити, вмощувався біля порога. А коли чоловік затримувався десь допізна, гусак сідав біля воріт і чекав.
Одного вечора чоловік повернувся з лісу вже затемна.
Він ще здалеку побачив гусака, який стояв посеред дороги, розправивши крила.
— Ти чого тут?
Гусак не ворухнувся.
— Дорогу перегородив. Обходити?
— Ґа.
— То обійду.
Чоловік ступив убік.
Гусак теж ступив убік.
Чоловік пішов у другий бік.
Гусак знову перегородив дорогу.
— Та що ж ти робиш?!
Гусак підняв голову.
— Пізно повертаєшся.
Чоловік завмер.
— Ти ж не можеш…
— Можу.
— Але ж…
— Мама хвилюється.
Чоловік довго дивився на птаха, а потім зняв шапку.
— Добре, сину. Більше не затримуватимусь.
Гусак задоволено відступив.
Тієї ночі чоловік уперше назвав його сином.
А дівчина, почувши це, тихенько заплакала від щастя.