Братик

Літо того року було довге й тепле.

Дівчина вже точно знала, що носить під серцем дитину. Сільська знахарка підтвердила це, а чоловік від радості купив на ярмарку маленькі черевички, хоча до народження було ще далеко.

— Навіщо ти їх купив? — сміялася дівчина. — Він же ще навіть не народився.

— А раптом виросте швидко?

— Тоді купиш більші.

— А раптом буде такий, як твій перший?

Дівчина замовкла.

Чоловік одразу зрозумів, що сказав зайве.

— Пробач, — тихо промовив він. — Я не хотів.

Вона взяла його за руку.

— Ти нічого поганого не сказав.

Він довго дивився на неї, а потім запитав:

— Ти колись розкажеш мені?

— Розкажу.

— Коли?

Дівчина глянула у вікно. На подвір'ї, біля ставка, поважно походжав її сірий гусак. Він уже давно перестав бути гусеням, але іноді, коли ніхто не бачив, усе ще залазив до неї на коліна й ховав дзьоб під її руку.

— Коли прийде час, — відповіла вона.

Чоловік кивнув.

Він не наполягав.

А гусак, наче почувши розмову, підняв голову й голосно ґелґотнув.

— Ой, та замовкни вже! — крикнула дівчина у вікно. — Ти всюди свого дзьоба сунеш!

— Ґа-а-ґа! — відповів гусак.

— І тобі доброго дня, — буркнув чоловік.

Відтоді вони часом розмовляли.

Чоловік розповідав гусакові про господарство, про погоду й про те, як дорого коштує сіль на ярмарку. Гусак слухав, а потім давав поради, які зазвичай зводилися до того, що треба більше їсти й менше працювати.

Одного разу чоловік не витримав:

— Слухай, птахо, а ти взагалі колись працював?

Гусак подивився на нього з таким обуренням, що чоловік аж відступив.

— Та добре, добре! — засміявся він. — Не працював. Зате характер маєш.

Гусак гордо розправив крила.

Відтоді вони порозумілися.

Коли прийшла осінь, гусак не полетів.

Дівчина помітила це першою.

— А ти чого не збираєшся?

Гусак сидів біля порога й чистив пір'я.

— Куди?

— Як куди? До своєї зграї.

— Я вже вдома.

— Але ж ти казав, що полетиш.

— Казав.

— То чого сидиш?

Гусак нахилив голову й подивився на її живіт.

— Бо тепер у мене є робота.

Дівчина засміялася.

— Яка ще робота?

— Братик народиться. Хтось же мусить його охороняти.

— Від кого?

Гусак замислився.

— Від усього.

І відтоді справді не відходив від матері.

Коли вона виходила на город, ішов за нею. Коли лягала відпочити, вмощувався біля порога. А коли чоловік затримувався десь допізна, гусак сідав біля воріт і чекав.

Одного вечора чоловік повернувся з лісу вже затемна.

Він ще здалеку побачив гусака, який стояв посеред дороги, розправивши крила.

— Ти чого тут?

Гусак не ворухнувся.

— Дорогу перегородив. Обходити?

— Ґа.

— То обійду.

Чоловік ступив убік.

Гусак теж ступив убік.

Чоловік пішов у другий бік.

Гусак знову перегородив дорогу.

— Та що ж ти робиш?!

Гусак підняв голову.

— Пізно повертаєшся.

Чоловік завмер.

— Ти ж не можеш…

— Можу.

— Але ж…

— Мама хвилюється.

Чоловік довго дивився на птаха, а потім зняв шапку.

— Добре, сину. Більше не затримуватимусь.

Гусак задоволено відступив.

Тієї ночі чоловік уперше назвав його сином.

А дівчина, почувши це, тихенько заплакала від щастя.