Повитуха

Того ж дня повитуха зачинилася в хаті й нікому не відчиняла.
Увечері до неї прийшла сусідка — позичити солі. Постукала раз, удруге, втретє. У відповідь почула тільки плач.

— Бабо, ти що, хвора?

— Іди геть!

— То хоч солі дай!

— Немає в мене солі!

Сусідка образилася й пішла, бурмочучи, що стара остаточно вижила з розуму.

А вночі з бабиної хати долинув страшний гуркіт.

Люди повибігали надвір, побачили світло у вікнах і почули, як хтось кричить:

— Я ж не знала! Не знала я!

Уранці повитуху знайшли на порозі. Вона була жива, але постаріла так, ніби за одну ніч прожила ще двадцять років. Волосся стало зовсім білим, руки тремтіли, а на долонях чорніли опіки.

Вона більше не могла говорити про дівчину.

Щойно хтось згадував її ім'я, стара затуляла вуха й починала молитися.

А коли її запитували, що ж сталося тієї ночі, вона відповідала:

— Я думала, що допомагаю. А я двері відчинила.

— Куди відчинила?

Стара дивилася на співрозмовника й шепотіла:

— Туди, куди людині не можна.

Ніхто не розумів, що вона має на увазі.

Навіть священник, який приходив до неї, не зміг витягнути з неї більше.

Аж поки одного дня, вже на початку літа, повитуха сама не прийшла до старої хати на околиці.

Дівчина поралася на городі. Гусак ходив за нею, час від часу скубучи молоде листя.

Побачивши бабу, він випростав шию.

Повитуха зупинилася біля воріт.

— Я прийшла поговорити, — сказала вона.

— То говоріть, — відповіла дівчина.

Стара довго дивилася на гусака.

— Я знаю, хто він.

— А я знаю, хто ви.

Повитуха здригнулася.

— Ти не розумієш, що сталося.

— То поясніть.

Стара сіла на лаву, обхопила голову руками й заговорила.

— Ще моя баба вчила мене: коли дитина народжується на межі зими й весни, треба дивитися не на її обличчя, а на тінь. Бо іноді приходять діти, які належать двом світам. Одному — людському. Другому — давнішому за людей.

Дівчина мовчала.

— Я приймала пологи багато років, — вела далі повитуха. — Бачила мертвих дітей, слабких дітей, дітей, які не дихали, а потім починали кричати. Та такого не бачила ніколи.

Вона підняла голову.

— Коли ти принесла його до мене, він уже дивився на мене так, ніби знав усе моє життя. А потім я побачила його тінь на стіні.

— І що?

— Тінь була гусяча.

Гусак повільно підійшов ближче.

— То навіщо ви поклали його в піч? — запитала дівчина.

Повитуха заплющила очі.

— Бо боялася. Мені здавалося, що якщо тричі прогріти його в печі, то він стане звичайною людською дитиною. Так колись робили, казала моя баба. Тільки вона попереджала: не можна цього робити, якщо дитина сама не попросить.

— Він просив?

— Ні.

Стара заплакала.

— Я думала, що врятую його. А натомість зробила так, що він мусив піти.

Дівчина дивилася на неї, і в грудях у неї ворушилося давнє горе.

— Ви забрали в мене дитину.

— Знаю.

— Я могла його втратити.

— Знаю.

— То чого ви прийшли?

Повитуха підвела на неї очі.

— Бо тепер він повернувся. І я боюся, що те, що я зробила, забере когось іншого.

Гусак став між ними.

— Нікого я не заберу, бабо, — сказав він. — Я вже вдома.

Повитуха затремтіла.

— Ти… ти пам'ятаєш?

— Усе пам'ятаю.

Вона опустила голову.

— Тоді пробач мені.

Гусак довго дивився на неї.

А потім сказав:

— Я пробачу. Але більше ніколи не кладіть дітей у піч.

Повитуха заридала.

Дівчина відвернулася, бо зрозуміла: пробачити — не означає забути.

А гусак повернувся до ставка, розправив крила й заходився ловити жаб.

Наче щойно не відбулося нічого особливого.

Відтоді повитуха більше не приймала пологів.

Вона навчилася лікувати травами, допомагала жінкам, варила дітям узвари й ніколи не відмовляла тим, хто приходив до неї по допомогу.

Але печі боялася до самої смерті.

Кажуть, що в останню ніч свого життя вона попросила відчинити всі вікна, а біля ліжка поставити миску з водою.

Коли сонце почало сходити, стара раптом усміхнулася й сказала:

— Летіть, дітки. Тепер я знаю, куди.

І померла.

А за вікном саме пролітала зграя диких гусей.

Один із них відстав від решти, тричі облетів бабину хату й полетів далі.

На подвір'ї лишилося біле перо.

Його ніхто не забрав.

Бо в тому селі вже знали: деякі речі краще не чіпати.