Гусак повернувся

Весна того року прийшла за одну ніч.

Ще вчора земля лежала під снігом, дороги були тверді, а з коминів тягнувся густий дим. А вранці вже капало з дахів, під тинами чорніла земля, і над селом пахло мокрою корою та торішнім листям.

Дівчина прокинулася рано.

Чоловік іще спав, загорнувшись у кожух, а вона лежала із заплющеними очима й усміхалася. Сама не знала чому. Просто на душі було так легко, наче хтось відчинив двері в задушливій кімнаті.

Аж раптом почула.

— Ґа-а-ґа-ґа!

Дівчина сіла на ліжку.

Серце вдарилося об ребра.

Знову:

— Ґа-а-ґа-ґа!

Вона кинулася до дверей, навіть не встигнувши взутися.

На подвір'ї, серед калюж і торішнього листя, стояв великий сірий гусак.

Величний, із довгою шиєю, міцними крилами й темними розумними очима. На грудях у нього біліло одне-єдине перо.

Дівчина зупинилася.

Гусак теж.

Вони дивилися одне на одного, не рухаючись.

А тоді він побіг до неї.

— Мамо!

Вона впала навколішки й обхопила його за шию.

— Синочку! Мій хороший! Мій рідний! Ти повернувся!

Гусак притулився до її плеча, а вона гладила його пір'я, цілувала в голову й плакала так, як не плакала навіть тієї страшної ночі.

— Я ж обіцяв, мамо, — промовив він. — А я обіцянок не порушую.

Вона відсторонилася й уважно подивилася на нього.

— Ти виріс…

— Таки виріс.

— І гарний який став!

— Знаю.

Дівчина засміялася крізь сльози.

— Ох ти ж, нахабо!

— А що? Я ж твій син.

Вона знову обійняла його.

І раптом згадала.

— Синочку…

— Що, мамо?

Вона зазирнула йому в очі.

— Ти ж обіцяв мені дитинку принести.

Гусак серйозно кивнув.

— Обіцяв.

— То де ж вона?

Він нахилив голову, притулився дзьобом до її живота й тихо сказав:

— Та тут вона вже, мамо. Братик буде.

Дівчина перестала дихати.

Її руки завмерли на його шиї.

— Що ти сказав?

— Кажу, братик буде. Ти ж хотіла дитинку?

Вона повільно поклала долоню собі на живіт.

І згадала, як останніми днями втомлювалася швидше, як уранці її нудило, як чоловік сміявся й казав, що вона, мабуть, застудилася.

— Але… звідки ти знаєш?

Гусак розправив крила.

— Бо я ж казав, що принесу.

Дівчина засміялася й заплакала водночас. Вона обіймала гусака, а він стояв поруч, терпляче чекаючи, поки вона виплачеться.

Саме тоді на ґанок вийшов її чоловік.

Він зупинився, побачивши дружину, яка сиділа в багнюці й обіймала величезного гусака.

— Це ще що таке?

Гусак повернув до нього голову.

Довго розглядав.

А тоді запитав:

— А ти, чоловіче, дружину свою любиш?

Чоловік розгубився.

— Люблю.

— Не кривдиш?

— Ні.

— Не ображаєш?

— Ні!

Гусак подумав іще трохи.

— Ну, дивись. Бо як образиш, я повернуся.

— Звідки повернешся?

— Звідти, куди гуси відлітають.

Чоловік перехрестився.

Дівчина розреготалася.

А гусак, задоволений розмовою, пішов до ставка перевіряти, чи не змінилася за зиму вода.

Та на цьому дивовижі не скінчилися.

Бо того самого ранку стара повитуха вперше за багато років не змогла розпалити піч.

Вогонь спалахував, потріскував, а потім гаснув. Дрова чорніли, але не горіли. Дим ішов не в комин, а просто в хату.

А зсередини печі хтось тихенько постукав.

Тричі.

Стара відступила до стіни.

— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки не це.

І тоді почула голос.

Дитячий, знайомий до болю.

— Бабусю, а ти пам'ятаєш мене?

Повитуха впала на коліна.

Бо нарешті зрозуміла, кого тоді поклала на лопату.

І кого не змогла спалити.