Дитина, якої не було

Минуло кілька місяців.

Дівчина й парубок жили добре. Він не пив, не бився, не лінувався. Коли вона втомлювалася, сам ставав до печі. Коли хворіла, сидів біля неї ночами. А коли сміялася, дивився так, ніби вперше в житті побачив сонце.

Тільки дітей у них не було.

Спершу вони не поспішали. Потім почали сподіватися. А згодом кожен місяць приносив нове розчарування.

Дівчина ходила до церкви, молилася, пила трав'яні настої, які радила сусідка. Чоловік не дорікав їй, але вона бачила, як він затримує погляд на чужих дітях.

Одного вечора він таки запитав:

— Скажи мені правду. Ти колись народжувала?

Дівчина зблідла.

Він одразу пошкодував про свої слова.

— Вибач. Я не хотів…

— Народжувала, — тихо відповіла вона.

Чоловік сів навпроти.

— І де дитина?

Дівчина дивилася на свої руки.

Вона могла б розповісти все. Про піч, про повитуху, про гусеня, яке назвало її мамою. Але як пояснити таке людині, яка живе звичайним життям? Як розповісти, що її перша дитина відлетіла восени разом із дикими гусьми й пообіцяла повернутися навесні?

Він вирішить, що вона збожеволіла.

А може, й справді піде.

— Я не можу, — прошепотіла вона.

Чоловік довго дивився на неї.

— Добре. Не розповідай, якщо не можеш.

Він підвівся, поцілував її в чоло й пішов колоти дрова.

Дівчина залишилася сама.

І вперше за весь час відчула, що її таємниця може зруйнувати те щастя, яке вона так довго чекала.

Тим часом стара повитуха не сиділа склавши руки.

Вона ходила від хати до хати й розповідала, що дівчина приховує страшний гріх. Казала, що її перша дитина була проклята, що вона віддала її нечистій силі, а тепер намагається обдурити нового чоловіка.

Одні вірили, інші сумнівалися, але чутки ширилися.

І незабаром чоловік дізнався, що його дружину вважають відьмою.

Він прийшов додому похмурий.

— Скажи мені тільки одне, — попросив він. — Ти колись зробила щось таке, чого сама собі не можеш пробачити?

Дівчина довго мовчала.

Потім сказала:

— Я любила свою дитину.

Чоловік не зрозумів.

— Що?

— Я любила її ще до того, як побачила.

Він підійшов до неї, обійняв і притиснув до себе.

— То й досить, — сказав він. — Більше мені нічого не треба.

А за вікном, на самому краю лісу, пролунав перший весняний крик диких гусей.

Дівчина підняла голову.

Вона впізнала цей голос.

І вперше за всю зиму усміхнулася так, ніби нарешті могла дихати.

— Ти чого? — запитав чоловік.

— Весна, — відповіла вона.

А десь далеко над лісом один великий сірий гусак відділився від зграї й повернув на південь, до старої хати.

Він летів додому.

І цього разу ніс із собою дещо більше, ніж обіцянку.