Парубок зі снігу

Осінь того року видалася щедрою.

Дівчина зібрала добрий урожай картоплі, натягала з городу гарбузів, насушила яблук і груш, назбирала квасолі стільки, що вистачило б на дві родини. Навіть старий сад, який кілька років не родив, раптом укрився плодами.

Сусіди дивувалися.

— Чи не відьомське то зілля в тебе на городі росте?

— Та звичайна картопля, — відповідала дівчина.

— А гарбузи звідки такі? Один, мабуть, на цілу зиму вистачить!

— То земля вродила.

— Ага, — хитали головами сусіди. — Земля…

І йшли собі, озираючись на її тин.

Дівчина не ображалася. Вона вже звикла до чужих язиків. До того ж мала роботу, яка не давала нудьгувати: полагодити дах, закласти щілини в стінах, нарубати дров, занести в хату останні буряки.

Та вечорами їй ставало самотньо.

Вона ставила на стіл дві миски, а потім довго дивилася на порожню, перш ніж прибрати її до шафи.

Іноді їй здавалося, що за вікном лунає знайоме ґелґотання. Вона вибігала надвір, та там були тільки вітер і темні дерева.

— Ще трохи, — казала вона сама собі. — Ще трохи, і повернеться.

Перший сніг випав наприкінці листопада.

Він ішов усю ніч, укривши город, тин і стару дорогу білою ковдрою. Уранці дівчина відчинила двері, щоб витрусити попіл, і побачила на снігу сліди.

Чоловічі.

Вони починалися біля воріт, вели до ґанку, а потім обривалися.

Наче той, хто прийшов, розчинився в повітрі.

Дівчина довго стояла на порозі, дивлячись на сліди.

А ввечері в двері постукали.

Три рази.

Вона завмерла.

-- Хто там?

— Добрий вечір. Чи не пустите переночувати?

Голос був молодий, спокійний.

Дівчина відчинила двері.

На порозі стояв парубок. Високий, широкоплечий, у темному кожусі, з припорошеним снігом волоссям. За плечима мав торбу, а в руці тримав палицю.

Обличчя в нього було втомлене, але гарне. Очі — темні, уважні.

— Звідки йдеш? — запитала дівчина.

— Із-за лісу. До міста збирався, та дорогу замело. До ранку, мабуть, не пройду.

Вона відступила від дверей.

— Заходь. Переночуєш.

Парубок переступив поріг і зупинився біля печі.

— Тепло в тебе.

— Бо натопила.

— А хата велика.

— Велика, коли сам живеш.

Він глянув на неї, але нічого не спитав.

Дівчина поставила на стіл миску гарячої юшки, відрізала хліба й поклала поруч ложку. Парубок їв мовчки, а потім подякував і запропонував нарубати дров на ранок.

— Та не треба, — сказала вона.

— Мені не важко.

— Тоді рубай. Тільки сокиру не зламай, бо вона в мене одна.

Парубок усміхнувся.

— Постараюся.

Уранці він нарубав дров, полагодив перекошені двері й зібрався йти.

Та щойно відчинив ворота, побачив, що дорогу замело по самі коліна.

Він повернувся до хати.

— Схоже, доведеться ще трохи побути.

— Перечекаєш, — відповіла дівчина.

І він залишився.

Спершу на день.

Потім на тиждень.

А згодом так і не пішов.

Він допомагав їй по господарству, лагодив дах, носив воду, а вечорами вони сиділи біля печі й розмовляли. Парубок умів слухати, не перебиваючи, а дівчина поступово почала розповідати йому про своє життя.

Тільки про дитину мовчала.

Він теж не питав.

Одного вечора, коли за вікном завивала хуртовина, парубок узяв її за руку.

— Ти все чогось боїшся, — сказав він.

Дівчина опустила очі.

— Є чого.

— То, може, розкажеш?

Вона довго мовчала.

— Якщо розкажу, ти підеш.

— А якщо не розкажеш, я все одно можу піти.

Вона глянула на нього.

— Тоді навіщо залишаєшся?

Парубок стиснув її руку.

— Бо хочу бути тут.

Вона відчула, як у грудях щось здригнулося. Давно вже ніхто не говорив їй таких слів.

За вікном завивав вітер. У печі потріскували дрова. А десь далеко, за засніженим лісом, її гусак, можливо, вже летів до теплих країв.

Дівчина вперше за довгий час подумала, що, може, й справді ще матиме щастя.

І дозволила собі закохатися.

Навесні вони побралися.

Без пишного весілля, без музик і великої гості. Посадили за стіл кількох сусідів, поставили на стіл вареники, борщ і горілку. Хтось приніс меду, хтось — пирога.

Село, звісно, не промовчало.

— А чого це вона заміж вийшла, коли вже мала дитину?

— А де ж та дитина?

— Може, втопила?

— Може, продала?

— Може, й не було ніякої дитини!

Повитуха слухала ті балачки й усміхалася.

— Не чіпайте її, — казала вона. — У кожного своя доля.

А сама, коли ніхто не бачив, тричі замикала двері своєї хати й перевіряла заслінку печі.

Бо ночами їй снився гусак.

Великий, сірий, із білою плямою на грудях.

Він стояв на порозі й дивився на неї людськими очима.

— Я повернуся, бабо, — казав він. — І тоді ми поговоримо.

Повитуха прокидалася в холодному поту.

А іноді їй здавалося, що хтось шкрябає зсередини її печі.