Наука літати

На початку літа гусеня вперше спробувало літати.

Воно видряпалося на стару яблуню, розправило крила й оголосило:

— Мамо, дивись!

Дівчина саме полола грядку.

— Що там у тебе?

— Зараз полечу!

— Тільки не з яблуні!

Було пізно.

Гусеня стрибнуло.

Крила затріпотіли, лапки закрутилися в повітрі, а за мить воно гепнулося просто в купу торішнього листя.

Звідти почувся обурений голос:

— Не вийшло.

Дівчина кинулася до нього.

— Боже мій! Ти цілий?

Гусеня визирнуло з листя.

— Так. Але яблуня погана.

— Чим же вона погана?

— Низька.

Дівчина засміялася й посадила його собі на коліна.

Відтоді вони почали вчитися.

Спершу гусеня бігало подвір'ям, розмахуючи крильми. Потім навчилося злітати на лаву, далі — на тин. До кінця червня воно вже могло пролетіти кілька кроків, перш ніж приземлитися на городі й з обуренням пояснювати, що земля надто близько.

— Треба вище, — казала дівчина.

— А якщо впаду?

— Я тебе спіймаю.

Гусеня дивилося на неї.

— Завжди?

Вона гладила його по голівці.

— Поки зможу, синочку.

Він більше не питав.

Але одного дня, коли сонце вже хилилося до лісу, гусеня злетіло з тину й не впало.

Воно піднялося над городом, описало невеличке коло, пролетіло над хатою й сіло на дах.

Дівчина стояла посеред подвір'я, затамувавши подих.

— Ти бачив, мамо? — закричало гусеня. — Я літав!

— Бачила, синочку!

— Я справжній гусак!

— Ще ні, ти в мене гусеня.

— То нічого. Я виросту.

Він розправив крильця, і на мить сонце просвітило пір'я наскрізь. Воно було вже не жовтим, а сірим, із тонкими сріблястими смужками.

Дівчина раптом зрозуміла, що її дитя росте швидше, ніж мало б.

Занадто швидко.

Тієї ночі вона довго сиділа біля вікна.

А гусеня спало на лаві, поклавши голівку під крило.

— Ти ж повернешся? — прошепотіла вона.
Гусеня розплющило одне око.

— Звичайно, мамо.

— Обіцяєш?

Воно підвело голову.

— Обіцяю.

Дівчина всміхнулася.

— А ще ти обіцяв принести мені дитинку.

Гусеня позіхнуло.

— Пам'ятаю.

— Звідки ж ти її візьмеш?

Воно вмостилося зручніше.

— Мамо, ну ти ж доросла жінка. Невже сама не здогадуєшся?

І заснуло.

А дівчина ще довго сиділа біля вікна, думаючи, що її дитя, мабуть, таки народилося гусаком.

Бо людські діти в такому віці зазвичай ще не вміють так нахабно відповідати матерям.

У серпні гусеня вже було майже дорослим.
Воно мало довгу шию, міцні крила й поважну ходу. Замість жовтого пуху його вкривало гарне сіре пір'я, а на грудях, під лівим крилом, усе ще біліла маленька плямка.

Одного ранку над селом знову пролетіла зграя диких гусей.

Цього разу вони не просто проминули хату.

Вони кружляли над нею.

Гусак — бо називати його гусеням уже ніхто не наважувався — вийшов на подвір'я й підняв голову.

Зграя покликала його.

Він відповів.

Дівчина стояла біля ґанку, стискаючи в руках фартух.

Вона знала, що цей день настане.

І все одно не була готова.

— Мамо, — сказав гусак, не відводячи очей від неба. — Мені час.

Вона підійшла до нього й обійняла за шию.

— Надовго?

— До весни.

— А якщо я сумуватиму?

Гусак притулився до її плеча.

— То дивися на небо. Я теж дивитимусь.

Дівчина заплакала.

— Я ж тебе народила, синочку. Я тебе під серцем носила.

— Знаю, мамо.

— І я тебе люблю.

— Знаю.

Він розправив крила.

— А ти пам'ятай: навесні я повернуся. І ти вже не будеш сама.

Тоді він злетів.

Спершу невисоко, над городом. Потім піднявся над дахом, над верболозом, над дорогою, що вела до села.

Зграя прийняла його до себе.

Дівчина дивилася, як гуси віддаляються, аж поки вони не перетворилися на темну риску над лісом.

І тільки тоді повернулася до хати.

На ґанку лежало одне-єдине перо.

Біле.

Вона підняла його, притиснула до грудей і сховала за образами.

А за лісом уже здіймався холодний вітер.

Осінь наближалася.

І разом із нею — час, коли давні обіцянки починають справджуватися.