Те, що росте під крилом

До травня стара хата вже й не скидалася на покинуту.

Дівчина полагодила тин, побілила піч, посадила біля вікна чорнобривці, а за хатою скопала невеличкий город. Земля була важка, холодна, та вона вперто перевертала грудку за грудкою, ніби хотіла разом із бур'янами викопати з власного життя все лихе.

Гусеня тим часом росло.

Ще вчора воно вміщалося в долонях, а сьогодні вже шкандибало подвір'ям, розпушивши крильця, і вимагало, щоб його годували першим. Воно мало кепський характер, добру пам'ять і цілковиту впевненість, що весь світ створений для його розваги.

Курей воно терпіти не могло.

Кури, своєю чергою, вважали його безсоромним виродком.

— Ти б хоч іноді поводилося пристойно, — казала дівчина, коли гусеня вкотре гнало сусідську курку аж до воріт.

— А що я зробив?

— Ти її вкусив!

— Вона перша на мене подивилася.

— То тепер усіх, хто на тебе дивиться, кусатимеш?

Гусеня задумалося.

— Ні. Тебе я люблю.

І притискалося до її ноги.

Дівчина намагалася не думати про те, що станеться восени. Не питала, як саме її дитя збирається знайти свою зграю, не розпитувала, чому воно іноді серед ночі прокидається й дивиться у вікно, ніби чує далеке покликання.

Вона просто любила його.

Навчилася розуміти його голоси, знала, коли воно голодне, коли сердите, а коли сумує. Навіть розрізняла його кроки на ґанку.

А гусеня навчилося розпізнавати її сльози.
Щойно вона починала плакати, воно кидало все, чим займалося, й бігло до неї.

— Ну що знову, мамо?

— Нічого, синочку.

— А чого очі мокрі?

— Так буває.

— Дивно. У мене, коли мокрі очі, то я зазвичай у калюжу впав.

І вона сміялася.

Тільки іноді, коли гусеня засинало, дівчина дивилася на нього й пригадувала те маленьке людське личко, яке тримала на руках перед походом до повитухи.

Вона пам'ятала його пальчики.

Пам'ятала тепло його чола.

І ніяк не могла збагнути, чи справді колись народила хлопчика, чи то був лише короткий сон, який розвіявся біля бабиної печі.

Одного вечора вона наважилася запитати:

— Синочку, а ти пам'ятаєш, ким був до народження?

Гусеня сиділо біля порога й чистило пір'ячко.

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім.

Вона присіла поруч.

— А чому ти тоді сказав, що завжди був гусеням?

Гусеня перестало чиститися.

Довго дивилося на неї, а потім тихо відповіло:

— Бо коли я був у тебе в животі, то чув, як хтось кликав мене з неба.

Дівчина відчула, як по спині пробіг холодок.

— Хто кликав?

— Не знаю. Голоси. Багато голосів. Вони казали, що мені час додому.

— А ти хотів?

Гусеня підняло голівку й подивилося на матір.

— Я почув тебе. І залишився.

Дівчина пригорнула його до себе.

А над хатою, високо в небі, пролетіла зграя диких гусей.

Гусеня звелося на лапки.

Вперше за весь час воно не ґелґотіло, не бігало й не вимагало їсти.

Воно дивилося в небо.

І слухало.

Тим часом у селі ширилися чутки.

Стара повитуха розповідала, що тієї ночі побачила в печі нечисту силу. Казала, що дівчина зачала дитину від лісового духа, а коли немовля мало народитися, дух забрав його назад, залишивши замість нього пташину подобу.

Іншим вона розповідала, що дівчина продала дитину відьомському кодлу за врожай і довге життя.

А найстрашніше вона казала тим, хто приходив до неї пошепки.

— Я його впізнала, — шепотіла стара. — Ще до того, як поклала на лопату. В нього були очі, яких не має бути в людської дитини.

— Чиї очі? — питали люди.

Баба озиралася на двері.

— Того, хто приходить перед смертю.

Після цього ніхто не хотів слухати далі.

Та одного разу сільський коваль, чоловік кремезний і не надто забобонний, таки спитав:

— А чого ж ти його тоді в піч засунула?

Повитуха подивилася на нього своїм білим оком.

— Бо мусила.

— Хто змусив?

Стара мовчала.

— То ти дитину вбити хотіла?

Баба раптом схопила коваля за рукав. Пальці в неї були крижані.

— Я хотіла повернути його туди, звідки він прийшов.

— Куди?

Вона нахилилася до самого його вуха.

— У піч він прийшов не вперше.

Коваль вирвав рукав і вийшов надвір.

А наступного ранку на дверях бабиної хати знайшли три довгі подряпини.

Зсередини.

Наче хтось намагався вибратися