Не плач мамо..

Дівчина сиділа просто в багнюці, притискаючи до грудей гусеня. Воно було тепле, м'якеньке, пахло димом і паленим пір'ям. На голівці стирчав жовтий пушок, а під одним крильцем чорніла маленька плямка, схожа на опік.

— Дитинко моя… — шепотіла дівчина. — Дитинко, що ж із тобою сталося?

Гусеня потерлося дзьобиком об її підборіддя.

— Та нічого особливого, мамо. Тільки баба якась сердита. І кота в неї краще не чіпати.

Дівчина відсторонилася й подивилася йому просто в очі.

— Ти… ти говориш?

— А ти хотіла, щоб я мовчав? Я ж до тебе звертаюся.

— Але ж ти…

Вона не змогла договорити. Сльози душили її, а в голові крутилися страшні думки. Ще годину тому вона тримала на руках людське немовля. Тепер у неї на колінах сиділо гусеня, яке розмовляло, як мала дитина.

— Скажи мені, хто ти? — нарешті спитала вона. — Де моє дитятко?

Гусеня помовчало. Потім опустило голівку й почало перебирати дзьобиком пір'ячко на грудях.

— Я і є твоє дитятко.

— Але ж ти був хлопчиком!

— Був.

— А тепер?

— Тепер гусеня.

Дівчина затулила обличчя руками.

Гусеня незграбно вилізло їй на коліна, притиснулося до живота й обійняло її крильцями.

— Не плач, мамо.

— Як же мені не плакати? Я тебе дев'ять місяців під серцем носила! Я тебе чекала! Я думала, що буду тебе колисати, сорочечки шити, кашку варити…

— Кашку я теж їстиму, — поспішно запевнило гусеня. — І сорочечку мені не треба. Мені пір'я вистачить.

Дівчина крізь сльози мимоволі всміхнулася.

— Господи, та що ж це таке…

— А ще, мамо, я їсти хочу.

Оце вже було понад її сили.

Вона підхопила гусеня, загорнула в хустку й понесла додому. А воно дорогою висунуло голівку, озирнулося на бабину хату й голосно крикнуло:

— А я тебе, бабо, запам'ятав!

У вікні смикнулася фіранка.

— І ти її не дражни, — прошепотіла дівчина.

— Чого це? Вона мене в піч запхала!

— Тихо, дитинко.

— Ну добре. Але як побачу її кота, то все одно налякаю.

Коли вони дісталися додому, сонце вже сховалося за хмарами. Дівчина розпалила вогонь, постелила на лаві чисту тканину й посадила гусеня біля печі, подалі від жару.

Воно довго роздивлялося хату.

— Тут добре, мамо.

— Добре, синочку.

— А чого в нас так мало всього?

Дівчина озирнулася на голі стіни, старий стіл і єдину лаву.

— Бо ми бідні.

Гусеня подумало.

— То нічого. Я виросту й нестиму яйця.

Дівчина так розсміялася, що аж закашлялася.

— Ти ж гусак, дурненький! Гусаки яєць не несуть!

— А звідки мені знати? Я сьогодні тільки народився.

І дівчина вперше за багато місяців сміялася так, що в неї боліли щоки.

Тієї ночі вона поклала гусеня біля себе, на подушку. Воно довго вовтузилося, вмощуючись, а тоді затихло. Дівчина слухала його рівне дихання й гладила м'якеньку голівку.

Вона все ще боялася.

Але вже знала: хай там що сталося в тій печі, вона не віддасть свою дитину нікому.

Ніколи.

Уночі їй знову наснився великий сірий гусак.

Він стояв посеред чорного поля, а навколо нього лежав сніг. На спині гусака виднівся темний слід, наче хтось обпалив йому пір'я.

— Чого ти хочеш від мене? — спитала дівчина уві сні.

— Я нічого не хочу, — відповів гусак. — Ти вже все зробила.

— Хто ти?

Гусак нахилив голову.

— Той, кого вона не змогла спалити.

Дівчина хотіла підійти ближче, але земля під ногами раптом провалилася. Вона падала, падала, а з темряви долинав бабин голос:

«Не мало так бути. Не мало…»

Прокинулася дівчина ще до світанку.

Гусеня спало біля її шиї, підібгавши лапки. У вікно заглядало бліде передранкове світло.

Вона обережно торкнулася його грудей.

Під пухом, просто над серцем, намацала щось тверде.

Наче маленьку кісточку.

Гусеня розплющило очі.

— Не чіпай, мамо.

— Що це?

— Не знаю.

— А болить?

— Ні. Тільки іноді, коли баба поруч.

Дівчина прибрала руку.

За вікном хтось пройшов по сніговій каші, що ще лишилася в затінку біля тину.

Вона підвелася, визирнула надвір і побачила стару повитуху.

Та стояла за ворітьми, дивилася просто на вікно й тримала в руках порожню дерев'яну лопату.

Потім повільно підняла палець до губ.

І пішла.