Тричі до печі

Пологи почалися через три дні, коли над селом саме пройшла перша весняна гроза.

Дівчина прокинулася серед ночі від болю. Спершу намагалася терпіти сама, хапалася за край лави, шепотіла молитви, та невдовзі зрозуміла, що не впорається.

Вона вибігла надвір і подалася до бабиної хати.

Стара відчинила двері не відразу. Стояла за порогом у довгій сорочці, із запаленою свічкою в руці й дивилася на гостю так, ніби чекала її вже цілий вечір.

— Допоможіть мені, — прошепотіла дівчина. — Прошу вас.

— Уже час?

— Уже.

Баба відступила від дверей.

— То йди додому. Як народиш, тоді й прийдеш.

— Але я сама не можу! Я боюся!

— А хто ж не боїться, доню? — стара схилила голову. — Тільки в кожного своя робота. Твоя — народити. Моя — прийняти.

І зачинила двері.

Дівчина ще довго стукала кулаками в дерево. Просила, благала, обіцяла віддати останнє, що мала. Та стара не відчиняла.

Тоді дівчина повернулася до своєї хати.

Те, що було далі, вона згодом згадувала уривками. Як падала на коліна. Як дряпала нігтями стіну. Як свічка догоріла й згасла, а за вікном посіріло. Як дощ змінився мокрим снігом.

Вона мучилася цілу добу.

І коли нарешті дитя з'явилося на світ, над селом уже сходило сонце.

Немовля було маленьке, синювате й майже не дихало. Дівчина притиснула його до грудей, розтирала крихітні ручки, плакала й благала Бога залишити їй дитину.

Малюк ледь чутно пискнув.

І замовк.

Тоді вона загорнула його в пелюшки, притисла до себе й побігла до повитухи.

Цього разу стара чекала на неї біля порога.

Вона навіть не здивувалася, побачивши немовля.

— Давай сюди.

— Воно не дихає як слід! Зробіть щось!

Баба забрала дитину, обережно розгорнула пелюшки й довго вдивлялася в маленьке личко.

Потім підняла очі на матір.

— А ти, доню, почекай надворі.

— Але ж…

— Надворі, кажу.

Дівчина не хотіла відпускати немовля, та стара вже відвернулася. Двері зачинилися перед її обличчям.

За вікнами було тихо.

Дівчина стояла на ґанку, стискаючи руки, й прислухалася. Спершу почула, як баба пересуває щось важке. Потім — як відчиняється заслінка печі. А за мить з хати потягнуло теплом і запахом сухого дерева.

Вона хотіла ввійти, але двері не піддавалися.

Тоді почула голос старої:

— Раз…

Запала тиша.

— Два…

Дівчина вчепилася в одвірок.

— Три…

А потім верескнуло так, що в неї підкосилися ноги.

То був не дитячий плач.

То був пронизливий, розлючений ґелґіт, від якого затремтіли шибки.

Двері розчахнулися.

З хати вилетіло щось маленьке, пухнасте й несамовите. Воно пронеслося повз дівчину, збило з ніг курку, перекинуло відро й шкереберть скотилося зі сходів.

На ґанку лишилася стара повитуха. У руках вона тримала дерев'яну лопату.

Порожню.

— Що ви зробили?! — закричала дівчина.

Але стара не відповіла. Вона дивилася на свої руки й тихо повторювала:

— Не мало так бути. Не мало…

Дівчина кинулася за пухнастим створінням.

Маленьке гусеня вже шкутильгало до неї по багнюці, спотикалося на тоненьких лапках, сердито махало крильцями й верещало на все подвір'я.

Побачивши дівчину, воно зупинилося.

Підняло голівку.

І сказало людським голосом:

— Мамо, забери мене звідси. Баба страшна.

Дівчина впала на коліна.

А повитуха за її спиною тричі перехрестилася.

Бо впізнала той голос.

І, здається, знала, кому він належав.