Чужинка

Чужинка

Того року весна забарилася.

Уже й березень минув, а земля стояла чорна, промерзла, мовби хтось накрив її важкою могильною плитою. Удень з дахів капало, вночі калюжі бралися тонким льодом, а над селом раз у раз кружляли ворони. Старі казали, що то недобрий знак. Молоді сміялися з тих балачок, але все одно намагалися не ходити ввечері повз цвинтар.

Аж якось на самому початку квітня до села прийшла дівчина.

Молода, бліда, з великим животом і вузликом за плечима. Черевики її розлізлися, поділ спідниці був увесь у багнюці, а на обличчі застиг такий вираз, ніби вона вже давно перестала чекати від світу чогось доброго.

Хто вона, звідки й куди прямує — ніхто не знав.

На запитання відповідала скупо. Батьків не мала, чоловіка теж. Про те, як опинилася при надії, мовчала. А коли одна з молодиць необачно спитала, чи не збирається вона, бува, підкинути дитину чужим людям, дівчина так глянула на неї, що та потім пів дня не могла згадати, навіщо взагалі виходила з хати.

Село в ті часи було небагате, але й не безсердечне. Порадилися люди, віддали чужинці стару хату на околиці, що лишилася після померлого господаря.

Хата стояла край городу, біля верболозу. Дах просів, тин покосився, у комині гніздилися галки. Колись там жив самотній дід, який наприкінці життя почав розмовляти з порожніми кутками й запевняв, що щоночі хтось ходить у нього по горищу. Але то було давно, та й дід, казали, завжди був трохи не при собі.

Дівчина подякувала людям і взялася до роботи.

Вимила підлогу, затулила дірки в стінах, вимела з печі старий попіл. Випрала єдину сорочку, розклала свої пожитки й посадила на підвіконні глиняний горщик із землею, де збиралася виростити цибулю.

А коли надвечір пішла по воду, зустріла біля криниці стару бабу.

Та була суха, як торішній бур'ян, із довгими пальцями й гострим носом. На голові носила темну хустку, а під нею стирчало сиве волосся. Одне око мала світле, майже біле, друге — чорне, блискуче.

— Ти, кажуть, народжувати скоро будеш, — мовила баба.

— Скоро, — відповіла дівчина.

— То до мене прийдеш.

Дівчина підняла голову.

— Ви повитуха?

— А хто ж іще? У нашому селі більше ніхто дітей на світ не приймає.

Стара всміхнулася, та усмішка чомусь не торкнулася її очей.

— Тільки запам'ятай, доню: не кожна дитина приходить у світ тією дорогою, якою її кличуть.

Сказала й пішла, залишивши дівчину біля криниці з порожнім відром.

Тієї ночі чужинка довго не могла заснути. Їй усе здавалося, ніби за стіною хтось шарудить, а з печі долинає тихе шкряботіння.

Вона навіть підвелася, взяла кочергу й зазирнула всередину.

Там було порожньо.

Лише на попелі, просто посередині, лежав маленький сірий пух.

Дівчина вирішила, що то галки з комина натягали, і знову лягла.

А під ранок їй приснився гусак.

Великий, сірий, із людськими очима.

Він стояв серед засніженого поля й дивився на неї так, ніби чекав уже дуже давно.

— Ще трохи, — сказав гусак людським голосом. — Потерпи, мамо.

Дівчина прокинулася від власного крику.

А дитина в її животі вперше за довгий час ворухнулася.