Дитя Хаосу

Частина 1

— Так. Кидай зброю, відпускай заручницю. Негайно,  — донісся з темряви коридору беззаперечний наказ, відданий зловісно-веселим голосом.

А що наляканий чимось, мало не до смерті, терорист в чорній масці продовжував притискувати до голови дівчини пістолета та щось белькотіти, безперестанно озираючись, то наказ повторився знову й супроводжувався незрозумілими свистячими звуками:

— Я кажу відпус-с-скай дівчину. Бо по с-с-стіні розмажу, як твоїх приятелів!

Терорист щось прохрипів. Видно намагався хоробро відповісти на таке зауваження, щось на кшталт: «Я її вб'ю, якщо ти де, не заберешся…», але нічого сказати так і не зміг — вдавився власною слиною та розкашлявся. Дівчина ж просто тремтіла в руках нападника, розглядаючи те «щось», що ще хвилину назад було людиною, а потім, на її очах, перетворилось на купу м'яса, оголивши скелет живої ще людини. Тепер, звісно, та людина була мертва, але забути погляд живих ще очей, які дивились з чистого черепа та світились жахом і здивуванням, було неможливо. Нарешті терорист прочистив горло та зміг видавити з себе фразу:

— Виходь-на-світло-кинь-зброю-бо-я-її-вб'ю!!! — яка, можливо, й мала б шанс здатись ультиматумом, якби була вимовлена спокійним, а не істеричним, голосом. І мала б хоч натяк на знаки пунктуації. Ну й те, що під кінець голос скотився на вереск, теж грало не на руку терориста-невдахи.

Само собою зрозуміло, що з темряви пролунав лише сміх. Сміх впевненої в собі людини (потвори?), який поступово переходив у незрозуміле гарчання, яке закінчувалось сичанням на такій високій ноті, що людське вухо почути його вже не могло, але от свідомість відчувала хвилю безпідставного доісторичного жаху, від якого хотілось тікати якнайдалі, й заховатись у саму малесеньку шпаринку. Й тремтіти там аж до того часу, як зійде сонце…

— Вб'єш дівчину — отримаєш таку жахливу смерть, про яку жоден з твоїх невдах-приятелів навіть фантазувати не міг, — погрозливо промовив невідомий. — Рахую до трьох… — і почав повільний безжальний відлік. — Один…

Терорист почав ще дужче тремтіти, вже не намагаючись втримати пістолета біля скроні заручниці, дівчина ж просто зомліла, повиснувши на руках чоловіка, а в дальньому кінці темного задимленого коридору спалахнули червоним кольором чиїсь очі. Очі того, хто власноручно, за шість неповних хвилин, «перерізав» всю групу. А їх же було майже десятеро в цьому великому будинку…

На рахунок «два» зблиснули два двометрові молочно-білі предмети, які нагадували леза чудних мечів і які, здавалось, невідомий тримав або дуже близько до плечей, або вони у нього кріпились до ліктів. На «три» очі різко кинулись вперед, мечі розлетілись в боки, а терорист відірвав пістолета від голови заручниці та спробував вистрелити. Тільки ось не встиг. Щось надзвичайно гостре роздряпало щоку дівчини, розпанахало праву руку терориста разом з пістолетом на дві горизонтальні половинки й прорізало правий бік, розітнувши бронх та бік чоловіка.

Дівчину від остаточного «шоку на все життя» та «перепустки до психологічної лікарні» врятувало саме те, що вона втратила свідомість. Терорист же ще цілих три хвилини бажав, щоб його милостиво добили, й молився про це своєму Богу. Але його Бог мовчав й, видно, не хотів заважати невідомому вбивці з червоними очима та надзвичайно гострими кістяними мечами, які росли з правого та лівого передпліччя. Монстр, який зовнішньо нагадував людину з довгуватим чорним волоссям зібраним ззаду в тоненький хвіст, сяючими червоним очима та блідою прозорою шкірою, відкрив рота й відразу перестав нагадувати вид «homo sapiens» — в пащі, яка розтягнулася від вуха до вуха, блискотіли гострющі ікла (ніяких тупих корінних зубів для жування рослинної їжі), які миттєво видовжились в два рази від стандартного «людського» розміру. Потвора розсміялася в обличчя терористу, немов відчувала задоволення від його страху, й впилась зубами в непошкоджену шию…

*             *          *

На вулиці, в тиші вечора, лунали крики наляканих людей та завивання сирен. Ніхто нічого не міг зрозуміти. Чому в будинку, який захопили терористи, п’ять хвилин тому залунали постріли? Чому роздавались крики жаху та болю? Чому, кінець-кінцем, спецпідрозділ, який прибув на місце події для штурму, не міг зайти ні через двері, ні через вікна, ніби якась невідома сила їх не пропускала? Мабуть, тільки одна людина з цього боку стін знала, що саме сталось всередині.

Напроти будинку, в останніх рядах натовпу, який збігся сюди майже відразу й заважав зараз поліції, стояла середнього зросту дівчина з добрими, але сумними зараз блакитними очима. Вдягнута в простеньке платтячко, з довгим світлим волоссям, зібраним в два хвостики. Її погляд ніби застерігав когось. Або, благав, щоб хтось залишився неушкодженим…

*             *          *

Сказати, що я не знаходжу зараз собі місця, це все одно, що нічого не сказати, а мовчати собі та не відсвічувати. Я маявся, мені боліло десь глибоко всередині. Я не міг заспокоїтись й носився квартирою, ніби навіжений. Простіше кажучи — намотував кола. Сидіти, стояти, їсти, пити, читати, дивитись телевізор, возитись з комп’ютером, або гратись з моїм котом було неможливо, нудно, набридливо, безсенсово… Знайти собі місце я теж не міг. А через що я так маявся? Вона не прийшла вчасно. Спізнювалась на цілих 15 хвилин. Чорт! Вже на 16!.. Що ж це робиться, а?

Жах, неможливо, неймовірно… Щось трапилось? З нею? Щось з її роботою? Щось з «нашою» роботою? Зустріч відміняється? Бути цього не може! Тільки не після вдалої операції… Зателефонувала б тоді… Самому подзвонити? Я її номера не знаю… Зв’язатися з тітками? Ні, я ж збирався обірвати всі зв’язки з батьком — у мене свій шлях.