42. Що приховує світанок?

  Як тільки пара вийшла з храму, яскравий день вмить змінився темною ніччю, яку зовсім скоро має розвіяти світанок нового дня.

 — Яким чином брелок опинився в тебе? — крізь зуби процідила Адель.

 — Яка вже різниця? Він повернувся до власниці? Можна сказати, що так. Тема закрита.

 — О ні, Ді… Персею, ні. Різниця є. Невже ти нишпорив по моїх карманах? — машинально вона пройшлася пальцями по кишенях шортів.

 — Знов твої істеричні фантазії, — закотив він очі. — Я знайшов брелок у наметі. Ясно тобі? Ти його загубила. А я про всяк випадок приберіг його у себе, щоб ти його ще десь не посіяла. Все? Заспокоїлась?!

 — Вибач, — опустила вона винуватий погляд.

 — Отож бо!

 Несподівано зірвався холодний вітер, що віяв від моря, наганяючи могутні хвилі.

 — Недобре. Ой як недобре… — очі хлопця розширилися, кілька секунд він оцінював ситуацію.

 — Це Посейдонові слуги? — припустила Адель.

 — Цілком можливо. Хутчіш у машину, поїхали.

 Вони бігли щодуху, швидко сідаючи в авто.

 А в цей час прямісінько з води виходили люди в екіпірованому одязі.

 — Давай, давай! Поїхали! — страх з кожною секундою підбирався все ближче.

 — Трясця! Не заводиться! — він ударив по керму, а здригнулася вся земля довкола.

 Адель дістала з кишені монету, подаровану богинею фортуни. Ще вчора блискучий артефакт зовсім потьмянів, тоді як дарунок могутньої наставниці в другій руці випромінював іскру надії.

 Дівчина щосили стиснула медальйон Афіни. Той впився їй у долоню, пронизуючи холодними імпульсами.

 — Двері! Мерщій до дверей!

 — Секунду, так у нас трохи більше шансів. — Він простягнув їй шолом Аїда. — А тепер побігли! Часу обмаль!

З боку моря до них упевненими кроками наближалося з десяток чоловіків — як мисливці, що полюють на загнану в кут здобич.

Адель таки взяла шолом невидимості, але не встигла його вдягти — лише закинула сумку з артефактом собі на плече. Міцно схопилася за руку товариша по нещастю, і вони щодуху побігли в глибину старого міста.

 Переслідувачі кинулися за ними.

 Пара бігла, не оглядаючись, шукаючи поглядом хоч якісь двері. Місто ще спало, коли сонячні промені почали прорізатися з-за обрію.

 По спині пробіг крижаний холод. Прислужники їх наздогнали, притісняючи, ніби насолоджуючись вдалим полюванням.

 Персей зупинився, він повернувся, дивлячись прямо на морську варту люто тупнув ногою. Від цього по землі почала розходитися тріщина, яка от-от може зруйнувати живе місто.

 — Ні!!! — щосили закричала Адель. — Ти не можеш, прошу тебе, не руйнуй! Люди в цьому не винні!

 У повітрі відчувалася напруга, яку можна було майже відчути на дотик.

 Звук оплесків долинув з-за рогу.

 — Яка іронія: бог руйнувань і захисниця людства. Це ж треба… — посміхнувся невідомий.

 Адель із Персеєм весь час відступали назад дрібними кроками.

 — А ти ще ким будеш? — рикнув син Аїда.

 — О, і справді, що ж це я не представився. Мене звуть Ктеадон, син Посейдона. Радий знайомству.

 — Чого тобі треба? — підтримала розмову дівчина, продовжуючи відступати в бік будинку.

 — Яке цікаве питання, — вишкірився той. — Навіть не знаю, яка відповідь звучатиме краще. Познайомити з богами? Об’єднати сили? Чи краще таки знищити слабку перешкоду? — на останніх словах він практично зірвався з місця в бік Адель.

 Дівчина встигла зробити останніх пару кроків до заповітних дверей чийогось дому та притиснути кулон до замка.

 У цей момент Персей прийняв удар на себе. Ктеадон повалив його на землю, занісши кулак над обличчям хлопця. Але удар прийшовся в бруковану дорогу. Між синами могутніх олімпійців почалася запекла бійка.

 Двері сховку відчинилися. Та Адель переповнювала невідома їй досі лють, що закипала всередині. Її райдужки засвітилися червоним світлом. Ранішнє сонце, яке почало вступати у свої права, спрямувало свої потужні, обпікаючі промені прямісінько на сина Посейдона та на всю його свиту, яка стояла спостерігачами.

Персей з легкістю відштовхнув свого противника, який заволав від пекучого болю. Він поквапився до сповненої рішучості Адель.

 — Адель! Адель, досить! — він повалив її у відкриті двері, ледь встигнувши витягти з замку кулон, перш ніж вони покотилися в новий простір.

 Серце дівчини шаленіло, почуття змішалися. Вперше за весь час вона почула своє ім’я голосом Персея. Це було так незвично. Власне ім’я здалося чужим.

 — Ти його ледь не вбила! — повернув він її до усвідомлення реальності.

 — Я… я цього не хотіла, — голос зірвався, руки тремтіли. — Я не хотіла нікого вбивати, — тихо продовжила вона.

 — Ну добре, ми в безпеці. Все позаду. Чуєш? Адель, ти мене чуєш?