40. Храм дванадцяти знаків

 Коли Адель із Персеєм нарешті заїхали в Сіде, сонце вже хилилося до горизонту, вечір вступав у свої права. Місто жило, дихаючи на повні груди.

 Хвилювання дівчини досягло такого піку, що ледь не душило її.

 Ще трошки… Ще кілька хвилин — і це жахіття залишиться позаду. Всі, кого я люблю, відтепер будуть у безпеці.

 Вибач мені, любий Микито, але так ти будеш у безпеці. Ти отримаєш шанс прожити власне життя, не відчуваючи обов’язку бути поруч лише зі мною. Дякую тобі за все, що нам довелося пережити разом, — подумки зверталася вона до коханого.

 Яскраві вогні, що запалювалися на вулицях вечірнього міста, оригінальні архітектурні споруди, шум повсякденності — нічого не могло привернути увагу дівчини, яка була в передчутті чогось беззворотного.

 — Ми майже на місці, — повідомив хлопець.

 Його стомлений дорогою голос пролунав у голові Адель як вирок.

 Після довгого шляху вони нарешті під’їхали до руїн колись величного храму — до точки кінця нелегкого випробування.

 — Де саме ми маємо її тут зустріти? — спокійно поцікавився Персей.

 — Я… я не знаю, — тремтячим голосом почала вона. — Тюхе сказала лише, що буде чекати у своєму храмі.

 — То ходімо пройдемося по його руїнах. Може, й наштовхнемося ненароком на неї, — запропонував Персей.

 Адель взялася за весло обома руками й разом із ним попрямувала до храму, що стояв біля самісінького моря. Судячи з усього, місце почали відновлювати.

 Та щойно вони зайшли на територію залишків колись величного місця, вечірні сутінки вмить змінилися сонячним днем.

 Озирнувшись, вони побачили вражаючий храм, що мав форму піраміди з дванадцятьма сторонами та яскравим куполом нагорі. На склепінні сяяли дванадцять знаків Зодіаку.

 Поміж білосніжних колон до своїх гостей вийшла Тюхе власною персоною. Вона була вдягнена в шифонову довгу сукню молочного кольору, її волосся заплетене в елегантну косу, а на обличчі сяяла гордовито-радісна усмішка. Її кроки розносилися ехом цокаючих каблуків.

 — Вітаю вас. Рада бачити, що ти впоралася з моїм завданням. Звісно, я й не сумнівалася, що тобі все вдасться, та все одно вражена твоєю сміливістю. Молодець, — сказала Тюхе.

 — Дякую, — коротко відповіла дівчина, все ще тривожно стискаючи добутий артефакт. Як частину своєї долі.

 Богиня простягла руку до свого весла в очікуванні.

 Адель востаннє поглянула на нього й, приклавши зусилля над нервово-напруженим, втомленим тілом, ледве розгинаючи занімілі пальці, віддала артефакт його власниці.

 Усередині дівчини щось обірвалося.

Це кінець. Дороги назад уже немає. Ніколи більше не буде… — закралася гнітюча думка.

 — Нарешті все знову на своїх місцях, — самовдоволено промовила богиня.

 — То як щодо винагороди, яку ти обіцяла? — втрутився Персей.

 — Я завжди тримаю свого слова. Момент, — клацнула вона пальцями.

 У ту ж секунду Адель відчула пекучий біль усередині — ніби частину її душі вирвали з грудей жорстоко, без жодних церемоній. Ніби рвали серце голими руками, залишаючи відкриту рану, що пронизувала все тіло.

 Усі спогади минулих століть нахлинули єдиною стихійною хвилею: усі їхні з Микитою мирні життя, де вони проживали щасливі моменти. Кохали, подорожували, раділи новим дням, виховували нащадків і доживали до глибокої старості. Голоси минулого лунали звідусіль:

 — Мамо, матусю…  
 — Серце моє, кохана… 
 — Бабцю Пелагеє… бабусю…. 
 — Дивись — сонце сьогодні таке яскраве…

 Сльози хлинули рікою. Кожне слово — як новий поріз, що лишав рубець на її душі. Вона зігнулася від болю й упала на коліна.

 Вони з Микитою ніколи не розкривали дітям правду про свої переродження — лише як сімейну казку про вічне кохання. Ніколи не шукали нащадків із попередніх життів. Завжди жили теперішнім. І ось цей буревій спогадів обрушився на дівчину пекучою лавиною.

 Це були неймовірно теплі спогади, які приємно було згадати. Але так боляче було усвідомлювати, що вже ніколи не повернути ті прекрасні миті їхніх життів.

 Вона безсило скрутилася на мармуровій підлозі, поки ураган пам’яті потроху вщухав, осідаючи на теренах її внутрішнього світу.

 Коли свідомість почала повертатися, першим, кого вона побачила, був Персей, що сидів на тій самій плитці й заспокійливо погладжував її по голові.

 Усередині відчувалася порожнеча. Вікова доля була розірвана.

 Очі наповнилися новим потоком сліз, біль вирвався істеричним риданням.

 Персей сильніше стис дівчину в своїх обіймах. Ніби намагаючись розділити її біль.

 — Справу зроблено, — радісно додала Тюхе й почала повертатися в той самий напрямок, звідки нещодавно вийшла, залишаючи молодих богів наодинці. — Ой, ледь не забула, — знову повернулася вона. — Мене просили передати, щоб ви відвідали ще один храм. Він тут недалечко, зведений на честь Аполлона. — І ще раз дякую тобі, дитя титанів. Вибачте, маю купу справ. До зустрічі, — попрощалася вона та розчинилася в повітрі.