39. Коли серце завмирає

 — Пелагеє! Пелагеє, де ти? — пролунав гучний шепіт, відлунюючи в пітьмі.

 Вона обернулася навкруги й зустріла суцільну темряву.

 — Хто тут? — насторожено запитала вона.
Відлуння її голосу розлетілося довкола: хто тут? — хто тут? — хто тут?..

Де я? — виникло німе питання.

 — Ти вдома, — відповів шепіт.
І перед нею враз опинився Микита.
 — Я так сумував, — прошепотів він.

 — Вибач, — так само тихо промовила вона крізь стиснуте серце.

 Хлопець промовчав. Він простягнув руку до її обличчя, легенько провів по щоці тильною стороною пальців, ніжно заправив пасмо волосся за вухо. Кінчиками пальців лагідно ковзнув по її руці — від плеча до кисті.

 — Тут так холодно… — знову розірвала вона тишу.

 За мить дівчина відчула, як щось тепле огортає її тіло. Микита лише посміхнувся, відпустив її руку. Та почав ніби танути на очах — його образ зникав, а простір наповнювався сторонніми звуками: спершу розмитими, далекими, але з кожною миттю чіткішими.

 Адель зрозуміла, що це реальність розганяє її короткий, ніжний сон мелодійним співом пташок. Вона повільно почала відкривати очі, та вже за мить різко розплющила їх і підвелася.

 Вранішнє сонце пробивалося крізь цупку тканину намету. Персея поруч уже не було.

 Ой-йой… ну і вляпалася ж я. Він тепер мені цю ніч, певно, все життя згадуватиме, — обмірковувала вона, хапаючись за голову.

 — Б-р-р, як холодно… — вона накинула на плечі плед, яким ще хвилину тому була вкрита. — Щось не пригадую, коли це я пірнула під цю ковдру. Хоча… я ж спала. Певно, просто машинально вкрилася, — замислилася дівчина, виходячи з намету.

 — О, привіт, Сливко! — радо вигукнув її супутник, награно милуючись ранковим небом.
— Ця ніч була незабутня. Неочікуваний сюрприз ти мені влаштувала. Дякую тобі, Сливко… — єхидничав він.

Ну от, я так і знала. Він тепер за кожної можливості говоритиме про цей казус. А зуськи тобі. Я не вестимусь на твої провокації.

 — Пропоную поснідати та вирушати. Сьогодні вже спливає час, який мені був відведений на виконання завдання, — твердо відповіла Адель.

 Кілька хвилин між ними панувала німа тиша. Їх погляди зійшлися у мовчазному двобої. Час навколо ніби зупинився. 

— Я б, звісно, лишився тут ще хоч на одну ніч… та якщо ти наполягаєш… — дражнився хлопець, визнаючи поразку.

 — Наполягаю, — грубо відрізала вона.

 — Добре-добре, домовилися, — швидко погодився Персей. 

 За короткий час вони вже сиділи за столиками придорожнього кафе, снідаючи традиційною яєчнею з хрустким хлібом та міцним чаєм з невеликої  склянки.

 Після ситної їжі вони знову вирушили в дорогу. Та цього разу було прийняте рішення — лишити шолом на задньому сидінні. 

 Адель дуже боялася не встигнути до кінця дня. Страх паралізував всі інші відчуття, навіть тактильні. Нервові струни затягнули її у недра думок, що накручувалися сніжним комом, потім розліталися ураганом — і так по колу.

  А що, якщо не встигнемо? 
 Знову смерть. Знову переродження. 
 А якщо його вбʼє божество? 
 Що тоді буде зі мною? 
 Я стану монстром? 
 А якщо я помру від рук Бога — це кінець? 
 Кінець для нас обох?

 Вона не помічала нічого довкола: ні мальовничих пейзажів, ні атмосферних міст — ніщо не могло привернути її увагу. Крізь думки, вона пірнула у глибини підсвідомості й потрапила в пастку власної уяви. Навіть коли Персей намагався жартувати чи підколювати її, вона не просто не реагувала — вона навіть не чула його. Ніби була десь глибоко під водою.

 Денна спека вже досягла свого піку, обіднє сонце плавило асфальт.

 Персей зупинився на черговій заправці. Він обійшов машину й відчинив дверцята зі сторони Адель. Вона ж навіть не ворухнулася — завмерла на місці, мов кам’яна статуя.

 — Адель! Адель! — він спробував розтермосити її за плечі, махав рукою перед очима, та все було безрезультатно.

 Тоді він звільнив її від паска безпеки, взяв на руки й поніс в сторону невеликого фонтану, який так доречно стояв неподалік.

 Адель усе ще блукала у підсвідомості, та нейрони свідомості вже почали бити тривогу, викликаючи її до реальності.

 — Персей, що ти… — тільки й встигла сказати вона, перш ніж він безтактовно впустив її у чашу фонтану.

 — Ти що, взагалі з глузду з’їхав?! — зарепетувала вона, сидячи у холодній воді.

 — Це я з’їхав?! Я?! — шаленів він. — Дивись, до чого ти себе довела! — земля під ногами починала дрібно дрижати. — Ти що, статуя?! Чи живий мрець?! Ти не зламана лялька! Ти-ти…

Землетрус… знову? Ярість. Він у ярості, як тоді в будинку… — Холодна вода остудила її пил, допомагаючи прийти до тями.

 — Вибач… вибач мене, Персею. Я не розуміла, що зі мною. Пробач, — вона буквально вискочила з фонтану й, наблизившись до юнака, приклала долоні до його щелеп, зазираючи в шаленіючі очі.