38. Під одним дахом

  Втома таки взяла своє — розслаблене тіло дівчини заманила легка дрімота. У сні вона знову була звичайною студенткою, з тихим життям серед щасливої родини та вірних друзів. Образи були нечіткими, спогади обривалися.

 — Якби ж це був не сон… — пробубоніла Адель собі під ніс крізь марення втомленого тіла.

 Машина зупинилася. Не відчуваючи легкого погойдування їхавшого автомобіля, Адель розплющила очі.

 — Чому ми стоїмо? — нервово запитала вона озираючись довкола.

 — Бо попереду митний контроль, — майже не ворушачи губами відповів Персей.

 — І що тепер? У мене немає жодних документів, — тихо панікувала дівчина.

 — Вони тебе й не побачать. Тільки дай підніму сидіння, щоб у них питаньне виникло, — продовжував говорити крізь зуби хлопець.

— І правда, вибач, щось забула, — трохи заспокоїлась вона.

 А раптом собаки? Цікаво, цей шолом маскує запахи? Сумніваюся… — поки Адель нагнітала себе думками, юнак підняв спинку сидіння та трохи проїхав уперед до посту грецьких прикордонників.

 У дівчини не було з собою гаджета з перекладачем, тож вона не зрозуміла жодного слова з того, про що говорили грецькі військові разом із Персеєм. Службовці лише зазирнули в «порожній» салон, перевірили багажник, документи водія — та й пропустили далі.

 В повітрі витала напруга. Кілька машин, освітлені придорожніми ліхтарями, повільно тягнулися попереду них, очікуючи своєї черги на повторний огляд від стражів кордону сусідньої країни.

 — Одних пройшли. Лишилося привітатися з турецькими офіцерами — і шлях вільний. Монета ж у тебе?

 — Яка монета? — здригнулася вона від неочікуваного запитання.

 — Та що ти дьоргана така, заспокойся вже.

 — А та монета… ну так, у мене.

 — Тоді ще хвилин десять–п’ятнадцять — і поїдемо далі везти те твоє одоробало.

 Адель вирішила тактовно промовчати, тим паче вони вже під’їхали до наступного блокпоста.

 — Не рухайся, — ледь чутно наказав хлопець.

 Вона застигла, тримаючись за передні сидіння обома руками та трохи припіднявшись, щоб ледь помітна вм’ятина на сидінні не викликала жодних підозр.

 Персей тим часом щебетав турецькою з працівниками прикордоння.

 І знову дівчина не зрозуміла жодного слова. Лише сиділа тихо, намагаючись майже не дихати. Вона завмерла на місці, боячись хоч якось видати себе. Тіло почало швидко німіти, пальці викручувало, серце пропускало удари, але дівчина смиренно стримувалася, знемагаючи від дискомфорту.

 Ну скільки ж можна говорити? Коли нас уже пропустять? Що там можна так довго перевіряти? — рій питань захоплював і без того стомлену, напружену свідомість дівчини.

 Ще кілька довгих хвилин, які здавалися годинами, — і їхній автомобіль знову міг вільно набирати оберти по дорозі до храму.

 Адель видихнула, розслаблено впавши на заднє сидіння.

 — Нарешті, ці тортури позаду.

 — Ну не знаю, як на мене звичайна процедура, навіть перешкодою важко назвати, — іронічно спростував той. — Люди справно виконували свою роботу. Нам, взагалі-то, пощастило так швидко перетнути кордон, — продовжив він.

Ага, пощастило. Пощастило, щоб його. В мене ледь серце не зупинилось. Тіло ніби знов потрапило до царства мертвих. А йому, в чорта біса, пощастило… — мовчки закипала вона.

 Одна за одною на темному небі продовжували прорізуватися зірки. Разом із молодим місяцем вони осяювали все довкола своїм яскраво-холодним сяйвом.

 Ненароком вони натрапили на відкрите, дуже атмосферне кафе біля невеликої водойми, яка називалася «Торхасанський ставок». Воно так і манило своїм теплим світлом на узбіччі довгого шляху.

 Дорога неабияк стомила юних мандрівників, тож вони вирішили перепочити, відвідавши це душевне місце.

Краще зніму шолом невидимості, щоб ненароком не налякати людей до серцевого нападу, — вирішила Адель. — Варто тільки уявити, як вони виглядатимуть, коли чутимуть мій голос або спостерігатимуть, як я їм. Чого вартий лише нещодавній інцидент із круасаном…

 — О, пані Сливко. Радий узріти ваш чарівний лик, — жартома озвався хлопець. — Там у бардачку є гребінець, раджу скористатися ним перед виходом у люди, — підморгнув він і вийшов із машини.

 — Пані Сливко, та-та-та… — тихо перекривлювала вона його слова, перебираючись на переднє сидіння. — Бовдур, телепень, зарозумілий осел, щоб тебе… — дратувалася вона, відкидаючи козирок над сидінням, щоб зазирнути в дзеркало.

 Те, що зустріло її у відображенні, дійсно могло налякати оточуючих. Волосся на голові не те що стирчало в різні боки — це була перекошена скирта соломи чи сіна, чи як там ще можна назвати цю розкуйовджену гору, що колись звали волоссям.

 В Адель аж мову відібрало від побаченого. Вона в житті ще не бачила свої розкішні пасма в такому занедбаному стані.

 Дівчина швидко дістала згаданий гребінець трохи порившист в бардачку і почала потроху приводити себе до ладу.