37. І знову дальня дорога

 Автомобіль набирав обертів, кілометр за кілометром віддаляючи їх від воріт Аїду. Та тривога всередині Адель нікуди не дівалася. Страх, що десь зовсім поруч можуть бути переслідувачі, не давав спокою. Серце завмирало на кожному повороті дороги.

 — То куди їдемо, сусідонько? — безтурботно й весело запитав Персей, ніби за ними ніхто не полює, і взагалі ніякої небезпеки довкола й бути не може.

 — Тобто? — аж розгубилася Адель, здригнувшись.

 — Що не зрозумілого? Одоробало те куди завезти треба? — кивнув він на весло богині.

 — До храму Тюхе… — збентежено повідомила дівчина. — Якщо ти не знав, то куди ми всю дорогу їхали?

 — Куди-куди — подалі від Гекати. Ми їхали, куди очі бачили. То куди саме? Чи ти й сама не в курсі?

 — До храму Тюхе, — ще раз повторила вона. — Того, що в Сіде. Вона сказала, що чекатиме нас там, — трохи дратівливо відповіла вона.

 — Ну, так собі маршрутик, — невдоволено скривився той. — Не так близько, як хотілося, звісно. Та нічого, справимося. Так, сусідонько? — продовжував він, прокладаючи маршрут через GPS-навігатор.

 — Не називай мене так. Ми вже давно не сусіди, — відрізала Адель.

Та чи були взагалі? — промайнула думка.

 — Ну добре, тоді зватиму тебе… ммм, скажімо, сливка. Так краще?

 — У мене, взагалі-то, є ім’я! Невже так важко просто звертатися по імені? Якщо ти раптом забув, то я нагадаю: Адель. Мене звуть А-де-ль!

 — Та знаю я, що тебе звуть Адель. І не тільки я це знаю, а й весь міфічний світ. Отже, як тобі — сливка?

Чорта-біса, я й не подумала про це. А чого сливка? Може, краще назватися іншим імʼям, як з Афіною. Зараз би дуже не завадив той чарівний паспорт і хоч один амулет зовнішності. Хоча стоп… — вона глянула на свої руки і не побачила їх, взагалі себе не побачила, лише порожнє сидіння під нею, що трохи просіло від ваги. — На мені ж шолом невидимості.

 — Чому саме сливка? — таки вирішила поцікавитися вона.

 — Ну сама подумай. Вона ж така, як і ти: в неї солодка м’якість всередині, але шкірка, що її вкриває, кисла. А ще вона має дуже міцну кістку всередині.

 — І яке це має відношення до мене? — поперхнувшись запитала вона.

 — Ой, ну все тобі пояснювати треба. Ти що, два плюс два скласти не можеш? — почав іронізувати хлопець.

 — Будеш до мене так говорити — взагалі перестану розмовляти з тобою! — образилася дівчина.

Собакою він мені більше подобався, — згадала вона вірного захисника, який завжди був десь неподалік.

 — Ну добре-добре, заспокойся, — перервав він її роздуми. — Дивись, ти буваєш такою доброю, щирою та турботливою, як солодкий смак сливки. Іноді — колюча, груба та зверхня, як її шкірка. А ще ти рішуча, цілеспрямована та незламна, як кісточка цього фрукту, — пояснив Персей.

 Її серце пропустило удар. У салоні на якийсь час повисла німа тиша.

 Адель прокручувала в голові його слова: 
 рішуча, незламна. 
 Хіба ж я не зламана? Мені у всьому потрібна допомога…

 — Це було неочікувано… Не знала, що ти бачиш мене такою, — замислено зізналася вона.

Чому ж з тобою так важко? То холодний, то веселий, буваєш дратівливим — і за мить турботливим. З тобою мої емоції втрачають контроль. — вона вглядувалася в його риси обличчя, ховаючись за маскою невидимості.

 — Тепер знаєш, — настрій у нього чомусь був чудовий, і це виглядало дивно. Після того, що вони нещодавно пройшли.

 Юнак увімкнув програвач, налаштувавши його на радіохвилю з сучасною музикою. Як раз починала грати композиція, яку він знав, почав підспівувати. Його голос звучав неперевершено фальшиво.

 Адель ледь стримувала сміх, розглядаючи краєвиди їхньої дивовижної країни.

 Вздовж дороги їх проводжали переважно різноманітні дерева, насадження, які грайливо пропускали крізь себе сонячні промені. Навколо панувала атмосфера, що дарувала відчуття умиротворення. Та все ж десь глибоко всередині постійно залишалася тривога й усвідомлення небезпеки, що причаїлася десь поблизу.

 Вони їхали без зупинок кілька годин, уже вдвох підспівуючи улюблені пісні, відволікаючись від тривожних думок.

 — То як, ти не проти, щоб я звав тебе сливкою? — раптом запитав Персей посеред чергової пісні.

 — Не проти, — буденно відповіла Адель, уже змирившись із новим псевдонімом.

 — До речі, якщо зголодніла, то там, на задньому сидінні, я прихопив провізію, — повідомив юнак.

 — Дякую, — коротко відповіла вона, потягнувшись за чимось їстівним. — Ти теж голодний? Тобі булочку чи круасан? — перебирала вона паперові кульочки.

 — Не відмовився б від булочки з маком.

 Враховуючи той факт, що Адель всю дорогу їхала, не знімаючи маскувального шолома, досить комічно виглядало, як вона почала їсти запашного рогалика з ароматним фруктовим кремом. І паралельно пхала до рота юнака випічку, яку він хотів.

 Тільки уявіть собі здобу, яка літає в повітрі й з кожним разом зменшується в розмірах. Персей ледь стримував сміх, дожовуючи останній шматочок свого перекусу. З рогалика, який куштувала Адель, випадково витекло трохи крему, що впав на її невидимі груди й завис у повітрі. Юнак, коли помітив левітуючий крем, проснувся зі сміху.