36. Між сном і реальністю

  Де я? Як я тут опинилася? Що відбувається? — почала пробуджуватися свідомість.

 Адель лежала в теплому ліжку, довкола панувала напівтемрява, було так тихо, що чутно було власне серцебиття. Повільно розплющивши очі, Адель побачила, що знаходиться в якомусь простенькому номері готелю.

 В іншому кінці кімнати вона помітила силует, що сидів за столом біля затемненого вікна. Придивившись, впізнала Персея — здається, він спав, склавши руки на грудях. Дівчина вирішила встати з ліжка й підійти до хлопця, але щойно вона ворухнулася, він прокинувся й сам хутко підійшов до неї.

 — Ну нарешті ти отямилася. Як почуваєшся? Все добре? — безперервно ставив питання Персей.

 — Я… — хриплим голосом, ледь чутно вимовила вона. І відчула полегшення, адже нарешті знову могла говорити. — Я, я в порядку… М-м… Це сон? Я все ще сплю? Діма? Де ми? Де твоя бабуся? Чому ми тут? Усе занадто нереально, щоб у це повірити. — Її почало трусити. — Знаю… В таборі я підхопила якийсь вірус, і все це просто мої хворі галюцинації. Точно, це все мені просто примарилося… Примарилося ж, так? І все ще продовжує примарюватися… — крізь сльози лепетала вона.

 Здавалося, панічна атака, викликана пережитим у потойбіччі, наздогнала її свідомість. Серце розривалося, навряд чи є людина, яка могла б спокійно пережити все те, що довелося їй.

 — Ти в безпеці, я з тобою. Все добре, все буде гаразд, обіцяю. Головне зараз те, що ти прийшла до тями і з тобою все добре, — сівши поруч із нею, він обійняв дівчину, намагаючись заспокоїти її. Він погладжував її по спині, нашіптуючи по колу, як заспокійливу мантру, що все добре.

 Та Адель ніби не чула хлопця.

 — Це сон! Це все сон! Я хочу прокинутися. Адель, прокинься! Прокинься, це сон, сон, тільки сон! — вона вже не просто плакала, вона відпускала все, що розривало її зсередини, впираючись кулаками в груди хлопця, та не могла вгамувати порив істерики. — Цього не може бути насправді. Це був дуже довгий сон… — протяжно ридала Адель, вже тримаючись за спину Персея.

 — Тихо-тихо-тихо… Все добре. Це не сон. Ти молодець, ти велика розумниця, ти впоралася, і надалі зі всім впораєшся. Не плач, я поруч, я не залишу тебе одну. Все добре, — заспокоював він, продовжуючи погладжувати їй спину.

 Сльози все ще котилися по її щоках, але вона більше не заперечувала реальність. Лиш ще якийсь час лила сльози на сильне плече Персея.

 — Аполлон і Артеміда… вони допомагали мені. Їм потрібно повідомити, що зі мною все добре і що ми впоралися із завданням, — ледь заспокоївшись, всхлипуючи сказала Адель та почала витирати сльози.

 — Угу… Аполлон, значить, допомагав… Ну, з ним не так уже й складно зв’язатися, — замислившись, сказав Персей.

 Він встав, трохи відійшов і почав кликати одну з муз мудрого бога:

 — О, Кліо, музо історії, прошу, прийди мені на допомогу. Прошу тебе я, син бога підземного світу!

 Адель спостерігала, затамувавши подих.

Син бога підземного світу, син… — відлунням прозвучало в її думках.

 — Ти кликав мене, Персею? — запитала Кліо, невідомо як з’явившись у кімнаті. — О, вітаю, Адель, давно не бачились. Аполлон хвилюється, що ти не повернулася зі свого завдання.

 — Привіт, — винувато опустила очі дівчина.

 — Передай йому, що Адель успішно впоралася з поставленим завданням, але, на жаль, після того, як ми звідти вибралися, вона втратила свідомість і лише кілька хвилин тому прийшла до тями. І ще передай, що ми виїдемо на світанку.

 — Добре, Персею, я все передам.

 — Дякую, можеш іти, — відмахнувся молодий бог.

 Муза зникла в повітрі, ніби її й не було зовсім.

 — Як довго ми тут? — задумливо запитала дівчина.

 — Нууу… вже майже дві доби, — як завжди сповнений мімічних жестів відповів Персей.

 — Так довго… Ми ж можемо не встигнути доставити весло Тюхе. Чому ми ще тут?

 — Ну, по-перше — тобі потрібно набратися сил. По-друге — розім’яти м’язи, а ще поїсти. Вибач, але й душ не завадило б прийняти, — скривився той, ніби щось смердить.

 — Певно, ти маєш рацію. Почну, мабуть, із душу. До речі, де він знаходиться? — озирнулася вона довкола.

 — Он ті двері, — показав він. — Там є все необхідне. І ще дещо — ось, тримай, прикупив тобі трохи людського одягу. Не будеш же ти ходити в цих лахміттях, як примара з потойбіччя, — іронічно згримасничав він.

 — Дякую, дуже мило з твого боку, — іронічно відповіла вона.

 — Нема за що. Іди купайся швидше, спляче опудало, — усміхнувся той.

От козел, а я вже було повірила, що він і справді став турботливим.

 — Не смішно!.. — заперечила вона.

 — Іди, давай, — кивнув у бік душової він.

 Адель встала з ліжка й повільно, ледь пересуваючись, пішла до дверей. Тіло здавалося ватним і важко керованим.

 — Може, тобі допомога потрібна? — запитав хлопець.

 Ще чого, щоб ти мені потім ще якось підколов? — лунало в голові, та відповіла вона інакше:

 — Дякую, сама якось впораюсь, — грубо відрізала вона.

 — Не хочеш — як хочеш. А я б міг і до душу донести, а ще можу й спинку почухати… ну і не тільки спинку, — дражнився той.

 Дівчина лише зміряла хлопця грізним поглядом і пішла далі в напрямку вбиральні.

 Мда… він невиправний.

 Зайшовши в душову кабіну, вона, не роздягаючись, увімкнула гарячу воду, бажаючи змити з себе все, що хоч якось нагадувало їй те жахливе місце. Так під струменями чистої гарячої води хвилин двадцять просто нерухомо стояла вона у важкій брудній сірій сукні, по якій стікали залишки гриму з її тіла. Адель нарешті скинула з плечей лямки сукні, і та повільно сповзла з неї разом із тягарем вражень від Тартару, майже повністю оголивши ніжне тіло.

 Дівчина ніжилася під омиваючими струменями води, уявляючи, як весь бруд змивається не тільки з її плоті, а й із самої душі.

 Вона здригнулася від стуку в двері.