35. Тартар

 Вони без перешкод дійшли до ліфту. І щойно двері механізму за ними зачинилися, Персей розвернув спантеличену дівчину за плечі та спрямував пильний погляд прямо їй у вічі.

 — Слухай уважно, — дуже серйозно сказав Персей. — Зараз ти повинна відключити всі свої емоції. Що б ти не побачила, сконцентруйся на собі якомога сильніше. Намагайся ніяк не реагувати, інакше це може нас видати. Уяви, що ти порожній, бездушний сосуд, щоб не викликати жодних підозр. Зрозуміла?

 Адель мовчки кивнула.

 Здавалося, душа і так покинула її тіло після того, що вона почула від Кер. Розум відмовлявся сприймати реальність того, що відбувається. Усе здавалося кошмарним сном, від якого неможливо прокинутися.

 Вона могла лише смиренно спостерігати за подіями та тихо чекати, коли це все закінчиться.

 Двері ліфта розпахнулися, обдавши пекельно-гарячим, смрадним подихом вітру. У цю мить дівчина зрозуміла, що все, що вона бачила й чула раніше, було лише «квіточками».

 Перед нею відкрився вид на нескінченну пекельну печеру. Навколо всюди палав вогонь, мільярди душ зазнавали всіляких тортур, їхні крики та стогони проникали у кожну клітину тіла Адель морозними голками.

 Їй здавалося, що її власна душа теж б’ється в агонії, переживаючи пекельну біль, але тіло продовжувало смирно йти за своїм провідником.

 Дівчина ненароком повернула голову й побачила величезну клітку з ув’язненими в ній титанами. Її охороняли сторукі велетні. Погляд Адель піймав одного з ув’язнених, і на його обличчі прочиталися здивування, страх і надія одночасно.

 — Я впізнав тебе. Чому ти тут? — заговорив голос у голові дівчини.

— Хто це? Чий це голос у моїй голові? — заворушилися панічні думки.

 — Я Кой, володар небесної осі. Не бійся, я хочу тобі допомогти. Ми знаємо, що прийде час, коли ти звільниш нас із цієї в’язниці, але ти ще не готова. Занадто рано. Чому ти тут?

 — Я виконую завдання Тюхе. Мені потрібно весло шляху. Але як ми можемо розмовляти? І як ви здогадалися, хто я?

 — Вічність у Тартарі багато чому вчить. Ти маєш у собі іскру моєї сили, так само, як і кожного титана, що знаходиться тут. І ми це відчуваємо. На тобі лежить обов’язок освоїти й розвинути всі дари, якими тебе наділили. Поки що ми допоможемо тобі пройти непоміченою. Будь обережна й удачі тобі, наша маленька надія.

 — Гей ти, сторукий! Поклич свою володарку. Я хочу знати, що відбувається у верхньому світі, — заговорив хтось із титанів.

 — Гекато! Де ти, люба наша? — підтримав інший.

 — А ну тихо там! Що розшумілися?! — закричав охоронець.

 — Та хто ти такий, щоб вказувати нам, богам?! — продовжили титани.

 — Богам… Ха-ха-ха! Ваш час давно минув. Сидіть тихо й не вякайте, — насмішливо відповів сторукий грубим басом.

 — Що тут за шум?! — почувся владний жіночий голос здалеку.

 — О, дорога Гекато, напевно, ти вже й забула про своїх дорогоцінних полонених. А колись ти розповідала нам про все, що відбувається у світі живих, — мовив титан.

 — Ти правий, Кою, колись розповідала, — лагідно відповіла богиня, а тоді твердо додала: — але часи змінюються, і в мене немає часу розважати павших правителів. Вам давно пора було змиритися зі своєю долею.

 Поки ув’язнені відволікали богиню Тартару, Персей із Адель поспішали завершити своє завдання.

 — Скоріше, поквапмося, — сказав юнак. Він узяв її за руку, і вони побігли до покоїв правительки цього жахливого місця.

 Пара увійшла в простору печеру. Тут було на диво прохолодно, в повітрі витав запах озону. Все обвішано різними камінцями та заставлене холодною зброєю, по скелястих стінах розповзалися барвисті рослини. Адель впізнала серед них цвіт аконіту, який вона колись бачила в горах, коли ходила в похід із батьками.

 — Нам пощастило, що вся нечисть вийшла на поверхню, і в Тартарі лише Геката, — порушив тишу юнак. — Озирнися, але нічого не чіпай. Якщо побачиш весло — скажи.

 Адель, як і раніше, лише мовчки кивнула.

 Раптово з її кисета випала заповітна монета удачі й покотилася до стіни.

 Дівчина намагалася покликати Персея, але не могла навіть ворухнути губами. Вона спробувала ще раз — марно.

 Панікувати немає часу, — вирішила вона й легенько смикнула хлопця за руку.

 Персей здивовано обернувся, а дівчина вказала пальцем на монету.

 Юнак підійшов, щоб підняти амулет, і помітив, що стіна має якийсь секрет. Монета зупинилася поруч із важелем, який, скоріш за все, відкривав потаємний хід.

 Він не вагаючись потягнув важіль, і частина скелястої стіни піднялася вгору. За нею показалася ще одна кімната.

 Весло. Ось же воно, — подумала Адель і знову вказала пальцем.

 Але хлопець чомусь пройшов повз і взяв до рук шолом. Потім повернувся, швидко схопив весло й вибіг звідти. Стіна рухнула одразу за ним, перекривши таємний прохід.

 Нам кінець. Геката, найімовірніше, вже прямує сюди. Нащо йому здався той шолом? — завертілося в думках дівчини.