34. Замок

 Адель обома руками трималася за шию Бора, практично лежачи на його спині. Щоб не було так лячно, вона примружила очі. Собаки йшли швидко і безшумно, здавалося, їхні лапи не торкалися поверхні. За лічені хвилини вони опинилися біля підніжжя величної, похмурої споруди. Дівчина спустилася на землю й поклонилася своїм помічникам у мовчазному знаку подяки.

 Бор і Бел разом відповіли коротким кивком та поглядом вказали на кисет, що був прив’язаний до руки Адель.

 Ну звісно, ви не можете лишитися поряд. Дякувати Тюхе, нас досі не помітили. Сподіваюся, що не помітили. Але як же я без вас піду далі? — крутилося в неї в голові.

 Бел знову кивнув на кисет.

 Говорити, ризикуючи привернути до себе чиюсь увагу, було боязко, та все ж іншого варіанту не було.

 — Добре, я зрозуміла. Дякую вам.

 — Бор, Бел, місце, — пошепки скомандувала вона, протягнувши долоню вперед. На її руці вмить лежав невеликий брелок із двома чорними песиками.

 Тепер потрібно потрапити всередину й знайти спуск у Тартар, — думала вона, долаючи шлях до замку.

 Здавалося, вона йшла безкінечно довго, періодично хапаючись руками за скелясту поверхню. Ноги почали тремтіти від втоми, пальці рук були всі в подряпинах, на очах виступили сльози, але вона не здавалася. В неї була ціль і мотивація, на кону стояло не лише її життя. Важко дихаючи, вона таки дісталася парадних дверей будівлі.

 Дивно, що двері ніхто не охороняє. Хоча, який дурень узагалі може прийти, — Адель тихо увійшла. Її зустрів величезний мармуровий хол темно-синього кольору. Навпроти високих, масивних, парадних дверей розтягнулися широчезні сходи, які плавно розділилися навпіл і двома витіюватими арками продовжували підніматися, повернувшись у різні боки. Пустий хол доповнювали сірі колони, що стояли у два ряди. А зі стелі звисала не менш велична, здоровенна люстра, яка була вкрита елегантними маленькими краплями. Вони випромінювали світло, як мерехтливі вогні свічок.

 Надто підозріло, що нікого немає, навіть враховуючи амулет фортуни. Щось не так. — Від тривожних думок пульсувало у скронях.

 Адель насторожено прислухалася до тиші навкруги та продовжила прокрадатися по холу уздовж стінки. Як раптом десь нагорі почувся звук кроків. Дівчина панічно вишукувала очима, де можна сховатися, як хтось схопив її за руку й затягнув до кімнати, що була трохи позаду.

 Невідомий закрив їй рот своєю сильною рукою й притис спиною до зачинених щойно дверей.

 Серце розігналося за долю секунди. Адель була налякана, але навіть не думала кричати, розуміючи: зайвий шум тільки зашкодить.

 Як тільки звук від важких кроків за дверима стих, незнайомець відпустив її.

 — Що ти тут робиш?! — грубо запитав він. — Ти хоч розумієш, на яку небезпеку себе наражаєш? А якщо б тебе хтось помітив? Навіть боюся уявити, що могло б з тобою статися!

 — Д-д-Діма? — тихо запитала дівчина. — Це, це ти?

Вона придивлялася до нього, намагаючись роздивитися знайомі риси обличчя в напівтемряві великої кімнати, яку освітлював один невеликий факел на стіні біля ліжка.

— Я так рада тебе бачити! — переповнена емоціями вона міцно обійняла його за шию. — Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я зараз рада. Мені було так страшно тут одній. — Поруч із ним її серце забилося в іншому ритмі, було вже не боязко перебувати в цьому моторошному місці, тепер вона тут не сама. З її очей нестримно побігли сльози полегшення.

 Юнак не очікував такого прояву тепла. Він повільно підняв руки й невпевнено обійняв її у відповідь.

 — Так що ж ти тут робиш? — пошепки запитав хлопець їй на вушко.

 — Мені потрібно знайти весло шляху Тюхе. Вона сказала, що воно у Гекати, — відповіла та, не задумуючись.

 — У Гекати?! — із жахом у голосі перепитав Діма, взявши дівчину за плечі й глянувши в її налякані очі. — Але навіщо? Скажи мені, навіщо в чорта біса тобі виконувати доручення Тюхе?

 — Це через Микиту… — опустивши очі, відповіла та. — Довга історія, але якщо я не виконаю завдання Фортуни, то вона не допоможе мені, і він буде у великій небезпеці. А разом із ним і я.

 Юнак розчаровано опустив руки, повільно відійшов від дівчини й відвернувся, сховавши від неї своє обличчя.

 — І яку ж допомогу тобі пообіцяла Тюхе?! — байдужим тоном кинув хлопець.

 — Вона… вона має роз’єднати наші нитки життя… Якщо ми хочемо залишитися живими, то повинні розлучитися. Це єдине можливе рішення… — Серце знов стислося від болю. Важко було проговорити це вголос.

 — Я допоможу тобі, — обірвавши паузу й знову глянувши на дівчину, сказав той. — Але я хочу, щоб ти знала: моє ім’я не Діма…

 — Знаю, — перебила Адель. — Твоє справжнє ім’я Персей. Афіна мені все розповіла.

 — Ну звісно, без неї не обійшлось. Радий, що тепер ти все знаєш, — ніяково усміхнувся хлопець. — Я спущуся в Тартар і знайду весло, а ти чекатимеш мене тут.

 — Ні! Я піду з тобою, — наполягала вона.

 — Ти не можеш! Це дуже небезпечно. Чесно кажучи, я взагалі не розумію, як ти дісталася сюди.

 — Довга історія, кількома словами не обійдешся.