33. Царство Аїда

 Рівномірний стук серця закладав вуха. Адель немов через омут реальності прямувала до автомобіля. До того, який от-от доправить її до краю прірви, до межі, на якій закінчується світ живих. І вона готова, має бути готова перетнути її…

 І от дівчина в супроводі двох богів вирушила до Метани, а саме до вулкану з входом до царства мертвих.

 За короткий час вони вже були біля підніжжя рокової гори. На вулиці вже було темно, лише зорі та тонкий ріг молодого місяця проливали тьмяне світло на сонне місто.

 Артеміда залишилася біля машини, а її брат пішов із наляканою, але дуже рішучою дівчиною до ущелини, де знаходився один із таємних проходів у підземний світ.

 — Будь обережна. Тримай голову холодною, не роби різких рухів. Чекатимемо на тебе тут. Памʼятай, ти повинна повернутися до сходу сонця. І ще — удача сьогодні на твоєму боці, — дав останню пораду Аполлон.

 Потім він змахнув рукою, і в щілині скелі замерехтіла ледь помітним темно-синім сяйвом завіса, яка приховувала від людського ока прохід до Аїду.

 Адель мовчки кивнула і вирушила вперед назустріч незвіданому.

 Вона потрапила в досить вузький тунель, навколо було темно, і лише тьмяне синє світло ледь виднілося десь у далині.

 Дівчина дуже обережно просувалася вперед. Вона кілька разів ледь не перечіплялася, її ноги підкошувалися від страху, але вона не здавалася і, зціпивши зуби, наполегливо рухалася далі.

 Секунди здавалися годинами, немов ціла вічність минула, поки вона пройшла той тунель та опинилася на березі річки. За кілька довгих хвилин до неї почав наближатися човен із провідником. Вона важко видихнула.

 — Ви Харон? — тихо запитала Адель, стискаючи долоню в кулак.

 Але у відповідь почула німе мовчання.

 Монети, — пошепки прозвучало в підсвідомості.

 Вона швидко дістала зі свого кисету дві металеві фігурки й простягнула їх перевізнику.

 Під капюшоном загадкової істоти не було видно обличчя, але дівчині здавалося, ніби він дивиться скрізь її очі прямо в душу . Волосся на тілі почало  ставати дибки.

 Чоловік обережно простягнув руку, на яку вона сконцентровано поклала монети. Після цього він жестом показав Адель на човен, немов запрошуючи до нього.

 Дівчина акуратно зробила крок у нього, потім ще один, інстинктивно присіла тримаючись за краї човна. Як тільки вони відпливли від берега, вона панічно почала шукати у своєму кисеті брелок із псами Артеміди й знайшовши тримала їх у руці, щоб бути готовою до зустрічі з Цербером.

 Вони пливли звивисто, повільно і тихо, лише краплі води та шум хвиль від весла Харона ехом відгукувалися від нерівних стін печери.

 Адель прикрила очі, намагаючись втамувати свій страх. Коли човен зупинився, вона озирнулася, перевела подих та обережно підвелася, щоб вийти на берег. Ступивши лиш однією ногою на землю, Адель тут же покликала собак, яких тримала на поготові.

 — Бор, Бел, захищати, — ледь чутно скомандувала вона.

 Вірні пси Артеміди не забарилися та одразу почали справно виконувати свою роль у місії дівчини, йшли поряд з нею, оберігаючи з усіх можливих сторін. Дрібне каміння впивалося в ступні, крокувати доводилось дуже обережно. Повітря було сповнене відлунням шепоту сотні голосів, які зливалися в моторошний гул.

 За кілька метрів вони зустріли Цербера. На велике здивування, усі три велетенські голови мирно сопіли, розвернувшись у різні боки. Одну з голів він навіть підпер своєю масивною лапою.

Так мило спить… Мило? Це неймовірно. Хіба таке можливо? Як він міг не помітити? Справді спить? — хаотично лунало в думках Адель. — Можливо, це дія дару Тюхе? Напевно, так і є.

 Вона разом зі своїми охоронцями пішла далі. Йшли обережно, повільно, стараючись не привертати увагу.

 Усе навколо було сірим і безжиттєвим. Напівпрозорі душі мільйонів людей безцільно блукали між сухих дерев. Тут було холодно та сиро, простір наповнювався тихими завиваннями, ніби відголоски жалоби живих за померлими чи померлих за живими.

 Морозний холод пробіг по спині Адель. Серце завмерло від страху, її наче паралізувало. Дівчина нерухомо спостерігала за тим, що відбувається навколо.

Боляче. Чому боляче? Їм теж боляче? Хто вони? Чому ми тут? Де ми? — шепотіли думки, поки один із її супутників не тицьнувся носом у плече.

 Вона поглянула на нього. Погляд почав сфокусовуватися, свідомість повертатися в реальність. Дівчина згадала, навіщо вона тут.

 Адель почала озиратися на всі сторони, сподіваючись що звідси видно замок правителів цього моторошного місця. І врешті їй таки вдалося побачити той замок, освітлений вогняними факелами, але він був так далеко, що й дня було б недостатньо, аби до нього дійти. Та й тут не обійшлося без фортуни. Адже Бор і Бел залишилися поруч.

 Один  з псів присів, ніби запрошуючи Адель сісти йому на спину. Дівчина вагалася. Пес дійсно був кремезним, розміром майже дорослого жеребця. Вона повільно простягнула руку, ніби питаючи дозволу. І коли отримала мовчазну згоду, ніжно погладила його голову, безмовно кажучи: «Дякую за допомогу».

Адель обережно забралася на спину свого захисника, який непомітно виніс її за   межі сірих, скорботних володінь Асфоделевого лугу. Вони наближалися до підніжжя височенного, похмурого замку.