32. За крок до прірви

 Здавалося, думки Адель витали десь поруч із тим, що говорили боги. Вона прикладала всіх зусиль, щоб тримати концентрацію над обговоренням плану дій, але раз за разом фокус уваги розсіювався. І їй знову і знову доводилося збирати свою зібраність, як перлинки з намиста, що розривається.

 — Тож, думаю, нам потрібен сірий, непримітний і, головне, зручний одяг, — продовжила богиня.

 — Ми дамо тобі чотири монети: дві ти даси Харону, щоб переплисти до царства, дві збережи для можливості повернутися, — додав Аполлон.

 — Як тільки зійдеш із човна, випусти Бора й Бела. Вони відвернуть від тебе Цербера. І не забудь: обов’язково поклич їх, щойно станеш однією ногою в човен. Простягни руку й накажи їм повернутися, — наставляла Артеміда.

 — Терпсихоро! — покликав бог.

 — Слухаю вас, Аполлоне, — увійшла муза.

 — Знайди для Адель сірий одяг. Такий, щоб міг злитися з душами померлих. Такий, що буде маскувати її серед царства мертвих.

 — Чи можу я дізнатися, з якої потреби потрібне це убрання?

 — Вона збирається відвідати Тартар. І мусить вийти з нього живою.

 — Зрозуміла. Спробую якнайшвидше підготувати все необхідне.

 — Отже, сьогодні ввечері, коли сонце сховається за горизонт, ми вирушимо до воріт, — тихо винесла вирок Адель.

 — Артеміда вже пояснила, як пройти стражників підземного світу. Далі тобі потрібно буде знайти дім правителів. Впевнений, там повинен бути швидкий шлях до Тартару, де ти знайдеш Гекату. Будь обережна, там мешкають жахливі чудовиська, — говорив чоловік.

 — Але там є й вигнані титани. Є шанс, що вони зможуть тобі допомогти знайти весло й вибратися з Тартару живою, — додала богиня.

 — Мізерний, звісно, але дійсно шанс, — підтримав брат Артеміди.

 — Головне хоча б дійти до тих титанів… — замислено пробубоніла дівчина, знову балансуючи на межі свідомого мислення. — Дякую за вашу допомогу. Сподіваюся, мені вдасться це зробити. Я повинна впоратися… Якщо ви не заперечуєте, я хотіла б побути на самоті, — ввічливо промовила дівчина і вирушила до своєї кімнати.

 У її голові вирувало море думок.

 Вона намагалася уявити собі, як виглядає світ померлих. Їй здавалося, це місце буде повне жахів і страждань. Думала, чи царство Аїда — це місце, занурене в темряву, яким блукають безтілесні душі. Її лякала навіть сама думка про те, що їй доведеться спуститися так глибоко під землю — у Тартар, найстрашніше місце на землі.

 Дівчина обдумувала кожен свій крок, який доведеться зробити в підземному світі. Знов і знову, раз за разом, програвала сценарій своїх дій, намагаючись передбачити всі можливі перешкоди на своєму шляху.

 Так, ще раз: спуститися, заплатити Харону монетами, далі має бути Асфоделевий луг. Замок… — її погляд впав на двох маленьких доберманів, фігурки, що кріпилися до металевого кільця. — Цербер, — нагадала підсвідомість. — Точно, Бон — Бін… Ні, не так… Бол — Біл… Знов не те… — дівчина з тривогою взялася за голову. — Згадала: Бор — Бел. Хоч би знову не забути. І так: покличу їх ще до сходу з човна перевізника. Що далі? Не виділятися. Злитися з іншими, іншими, і-іншими ду-душами… Я не впораюся. Я не зможу…

 Руки тремтіли, по тілу хвилями пробігав мороз. Усе, чого їй хотілося — забитися в куток кімнати і розридатися. Як же їй не вистачало підтримки, не вистачало мами, тата, тьоті, подруг, рідних, яких вона любила. Але це ж її перше випробування. Перша можливість врятувати Микиту. Показати, що вона не інструмент, вона має право сама обирати сторони. Сама згадка про любих їй людей додавала впевненості, сили духу, дарувала надію. Що вона впорається. Більше немає кому. Цей шлях лише для неї. І вона не пробачить собі, якщо завчасно відступить. Якщо вона не врятує Микиту, то вже нікого не врятує, і вона це розуміла.

Стук у двері перервав думки Адель. Це була Терпсихора.

— Адель, уже третя година дня, ми збираємося обідати.

— Вже третя? Час летить так швидко… Дякую. Я зараз прийду, — відповіла вона.

Вона підійшла до дзеркала, стала навпроти свого відображення і, впевнено дивлячись собі в очі, сказала:

— Не бійся, все буде добре. Я впораюся. На моєму боці сама Фортуна. Усе обов’язково вийде.

Вона усміхнулася сама до себе — гірко, крізь сльози, але стало трохи легше. Рішення вже було, і вона його нарешті прийняла. Та впевнено вирушила на обід.

За столом відчувалася напружена атмосфера. У повітрі витала тривожність, запахи та смаки не відчувалися. Всі мовчали, було чути лише, як виделки в парі з ножами відбивають звук від порцелянових тарілок.

Усі розуміли, на який ризик іде Адель. Не так часто до Аїда наважуються спуститися живі люди, і лише одиниці повертаються.

У передчутті неминучого час біжить невловимо швидко.

Ось і настав той доленосний момент. Мить, від якої підкошувалися ноги і не втамовувалося серце.

Ерато разом із Терпсихорою переодягнули дівчину в довгу сіру сукню. Хоча цей наряд складно було назвати сукнею: мало того, що вона була стара й потерта, так ще й низ був увесь обдертий і звисав клаптями матерії. Потім почали наносити моторошний грим на всі відкриті ділянки тіла та навіть на волосся.