30. Уламок памʼяті

Спальня була вражаючою: велике пухке ліжко виглядало надзвичайно затишним, манило до себе й обіцяло довгоочікуваний відпочинок.

 Та найнеочікуванішим виявилося джакузі, вбудоване в підлогу. Його круглий контур був оточений рядом із натурального каменю. В середині вже було наповнене водою, привабливо поблискуючою й ніби запрошуючою зануритися.

 — Розташовуйся зручніше. Твоя валіза стоїть біля вікна. Джакузі щойно наповнили. Чекатиму у вітальні, можеш кликати мене за потреби. Я одразу повернуся, — сказала муза.

 — Дякую тобі, Кліо, — щиро відповіла дівчина.

 Жінка вічливо кивнула та вийшла, залишивши дівчину наодинці.

 Адель, як заворожена, повільно роздягнулася та зайшла в приємну гарячкувату воду джакузі. Ніжачись у ній, вона з насолодою заплющила очі, дозволивши собі нарешті розслабитися й відпустити всі думки. Щоб вони її не тривожили, вона уявляла безкрайнє море, але воно почало хвилювати, навіювати тривожні думки і ворушити різні спогади. Тож вона вирішила краще уявити ромашкове поле, чисте небо та ласкаві сонячні промені, що грайливо бігали по обличчю, мелодійна класична музика доповнювала картину бажаного спокою.

 Було так добре, що не хотілося повертатися в реальність. Але рано чи пізно довелося залишити воду. Адель неохоче вийшла з джакузі, одягнула шовкову піжаму й зручно вмостилася на готельному ліжку. Нарешті поринула в теплі обійми сну.

 І знову їй снилося одне з її минулих життів:

 Вона опинилася в атмосферній червоній кімнаті, осяяній десятками палаючих свічок. М’які бордові тканини спадали зі стелі, ніби водоспади, створюючи відчуття затишного шатра. У повітрі витав солодкуватий аромат ефірних олій, змішаний із теплим, трав’яним запахом хни.

У центрі кімнати, на подушках, сиділа дівчина в червоній сукні з легкою вуаллю на обличчі. Перед нею стояв низький столик із традиційною атрибутикою: мідна чаша з хною, свічка, монета, глиняна посудина з ароматною водою. На її долонях уже проступали темно-червоні візерунки — тонкі лінії, що перепліталися у квіткові й сонячні мотиви.

Як гарно. Мені ще не доводилося бувати на весіллях. Тут все таке автентичне. Ніч хни, як зі старих легенд, які переказувала колись бабуся. — проривалася свідомість Адель в її сон.

 Навколо неї молоді дівчата починали співати й танцювати під живу етнічну музику. Їхні довгі сукні, розшиті золотими нитками, мерехтіли в світлі свічок. Шалі з монетами тихо подзенькували при кожному русі, додаючи ритму їхнім плавним танцям.

 Адель разом з іншими весело танцювала в традиційних ритмах обряду. 

 Як в сповільненій кінострічці вона чомусь кинула погляд на відчинені двері кімнати, в яких випадково зустрілася поглядом із молодим хлопцем, це був ніхто інший, як Микита. Він був одягнений як шляхетний пан, його заворожений погляд не відривався від очей Пелагеї. У той самий момент перед нею замерехтіли швидкі кадри прожитих життів, усмішки, дотики, пристрасть, тепло, турбота.  З очей потекли гарячі сльози. Серце радісно затремтіло. Памʼять з минулих життів поверталася.

 Світ навколо ніби зник. Лишилися тільки вони у двох як маяки що світять один одному серед темних бурхливих хвиль. 

 Картинка міняється.

 Вони разом ховаються в темному закутку споруди приховані покровом ночі. Стримані в своєму пориві. Дівчину переповнював страх, що хтось може їх тут помітити, що звинуватить у непристойності. Але ж вони так довго були в розлуці, хоч і не памʼятали один одного аж до сьогодні. Їх почуття, що тільки но нахлинули хвилею спогадів, були сильнішими за всі заборони.

— Пелагеє, світло очей моїх. Як же я радий тебе знову зустріти. — шепотів він обережно торкаючись її руки.

 — Я вже навіть не памʼятаю скільки разів наші долі зливалися в одне щасливе подружжя. Чому ми щоразу забуваємо про наше кохання, аж до нової зустрічі? — тихо відповідала вона, переплітаючи пальці їх рук. 

 Вони ще трохи обмінялися спогадами та домовились зустрітися ще. І вже збиралися непомітно повернутися до святкування. Як раптом:

— Адель, Адель, прокинься швидше, — почула вона крізь сон, який вже починав розвіюватися, розмиваючи мов хвилею чуйні спогади.

 Дівчина відкрила очі й побачила перед собою стривожену Кліо.

— Швидше вставай, треба поспішати, — нервово продовжила муза.

 — Що сталося? Сонце ще навіть не зійшло, — сонно запитала дочка титана.

 — Немає часу пояснювати, поквапмося, — поспішно збирала деякі речі Кліо.

 Ледь прийшовши до тями, Адель поспішила за нею.

 Вони вибігли в коридор і попрямували до сходів.

— Ось, візьми талісман, окуляри й перекладач, — сказала муза.

 — Але ж я у піжамі, — заперечила Адель.

 — Роби, як я кажу, і намагайся триматися від мене на відстані. Якщо мене хтось зупинить, продовжуй іти до виходу незважаючи ні нащо, — наказовим тоном прошепотіла Кліо.

 Дівчина вдягнула окуляри, навушники й міцно стиснула талісман у кулаці, щоб його не було видно.

Слідуючи вказівкам, вона йшла позаду музи на невеликій відстані. Намагаючись бути впевненою леді високо задерши носа.

 Біля рецепції стояла жінка в червоній довгій сукні. Вона була вкрай обурена й голосно висловлювала своє невдоволення.