25. Дари титанів

 Години з дві супутниці їхали мовчки. Адель, зазвичай допитлива й балакуча, цього разу занурилася у свої думки. Вона ніколи раніше не подорожувала так далеко від дому.

 Обіднє сонце щедро розливало свою літню спеку, а його промені пробивалися через вікна, створюючи грайливі світлові плями. Добре, що кондиціонер дарував прохолоду, яка згладжувала цей пекучий контраст. За вікном розгортався просторий пейзаж — зелень полів змінювалася пишними лісосмугами, на горизонті ледь виднілися силуети будинків.

 Адель час від часу переводила погляд на Афіну, яка сиділа за кермом, повністю сконцентрована на дорозі. Її постава була спокійною, а погляд упевненим. Здавалося, ця жінка знала всі відповіді на запитання, які так не давали спокою дівчині.

 Думки Адель блукали навколо того, що вона залишила позаду. Теплий дім, нову кімнату, яку вона встигла полюбити. Прогулянки з дівчатами, університет. Усе це здавалося таким далеким. Її серце сумувало за тим, що ще зовсім недавно було її повсякденністю. Та водночас її охоплювала якась тихомирна рішучість.

 — Можна мені задати тобі питання про «тітку Зіну»? — порушила тишу салону Адель. — Я маю на увазі, чому саме образ літньої жінки?

 — Все дуже просто. Я спостерігала за тим, як ти росла, і тим, яке у тебе було виховання. Тебе навчили поважати старших, а особливо літніх людей. Тому саме цей образ я вважала найкращим варіантом.

 — Думаю, немає сенсу питати, як ти познайомилася з моєю тіткою. Але якщо ти була несправжньою бабусею, то навіщо тобі потрібно було їхати до санаторію на цілий тиждень? Чи санаторій був лише прикриттям? — з підозрою запитала юна дівчина.

 — Мені подобається хід твоїх думок. Влучно підмітила — це було прикриття.
 У Зевса, мого батька, та Гери народився син, і всі боги та їх діти були запрошені на бенкет із нагоди його народження. 
 Якщо б я не відвідала цей захід, могли б виникнути якісь підозри щодо мене. А цього не можна було допустити. Хоча підозри таки в декого виникли, і, як виявилося, до Севастополя в цей час було направлено кілька шпигунів. Тож я не могла залишити тебе без нагляду, тому попросила Персея, сина Аїда(17) моєї сестри, за сумісництвом гарної подруги Персефони(18).  Він ще молодий, і в ньому палає бунтівний дух юності. Хлопчина й так не збирався йти на свято, у нього на те були свої причини. Але, він ледь не завалив своє завдання.

— Про кого ти говориш? — уважно вислухавши богиню, з підозрою запитала дівчина.

— О, вибач, я говорю про «внучатого племінника тітки Зіни», Дмитра, якщо ти ще не здогадалася. Він не догледів, і на тебе напали два нерозумних мінотаври.

 — То це були мінотаври?! — здивувалася Адель, широко розкривши очі.

— Так, саме вони. Персей все ж врятував тебе того дня.

А потім, відчуваючи свою провину, ока з тебе не спускав. Те відчуття не давало йому спокою навіть після мого повернення.

 — Ротвейлер... — ледь чутно пробубніла Адель, здогадавшись.

 — Вірно. Як ти здогадалася?

 — Одного разу я його торкнулася і на долю секунди побачила в ньому Дмитра, — тихо відповіла дівчина, згадуючи кожен раз, коли помічала пса.

 — У подобі собаки він спостерігав за тобою, а за потреби прибігав на допомогу.

 — Не можу повірити, що він може бути аж таким турботливим, — з підозрою звела брови Адель.

 — Персей, звісно, не подарунок, але він дуже відповідальний і надійний хлопець.

 — До речі, він згадав про одну з твоїх проявлених здібностей.

 — Хм, і яких саме? — трохи здивовано запитала дівчина.

— Ну, знаєш, не кожен може спалити музичну установку лише силою думки, — іронізувала богиня.

 — Коли це? То було коротке замикання, — заперечила дівчина.

 — Ну звісно ж, омлет у нього теж через замикання згорів, — посміювалася Афіна.

 — Нехай краще вчиться готувати, — почала згадувати Адель їх перші дні в одному будинку з Дмитром.

 — Ти не звернула уваги, що кожного разу, коли тебе переповнює лють, щось поблизу згорає? — уже серйозно запитала Афіна.

Адель задумалася. Скільки вона себе пам’ятає, так сильно вона ще ніколи не злилася, як тоді, коли її розлютив Дмитро.

 Після кожного вибуху емоцій щоразу щось згорало.

 — У цьому є сенс, — задумливо відповіла юна супутниця.

 — "Не все, те істина, що бачиш."

 — "Не кожен друг насправді друг, 
 Як в серце ти своє заглянеш,  
Воно підкаже вірну путь." 
 Я пам’ятаю цю настанову, але мені завжди здавалося, що вони стосуються дволиких лицемірних людей, а не речей чи чогось іншого, — сказала Адель.

 — Молодець, що запам’ятала. Тепер знатимеш, що це не зовсім так.

 — Дуже дивно, але я не пам’ятаю, щоб у мене проявлялися якісь здібності в минулих життях. Хоча я ще багато чого не пам’ятаю.

 — Немає нічого дивного. Я не просто спостерігала за тобою. Я потроху додавала зілля для пробудження твоїх сил до частувань.

 — Дози напою були мізерними, тому твоя сила проявлялася досить рідко. На жаль чи на щастя, ти росла в бідній, але дуже турботливій сім’ї.