24. Час в дорогу

  Адель сіла попереду, та швидко пристебнулася. 

— І так, з цього моменту добре запам’ятай: мене звати Аріна Шевченко, ми рідні сестри, їдемо до Греції на відпочинок. Відповідай лише коли тебе запитають і не став зайвих питань стороннім. Запам’ятала?

 — Так. Я все запам’ятала.

 — От і добре. — підсумувала Афіна. І, завела авто, яке помчало їх дорогою.

 Сонячне світло пробивалося крізь листя, створюючи гру тіней вздовж дороги. Адель дивилася у вікно, спостерігаючи, як пейзаж змінюється з кожною милею, ніби нагадуючи їй про те, що її життя вже не буде таким, як раніше.

Вони вже їхали по шосе, коли Адель зважилася скористатися моментом, щоб запитати про наболіле.

 — Афіно. — невпевнено почала вона.

 — Що? — спокійно відповіла та.

 — Ти казала, що чекала на моє пробудження, коли ми зустрілися в минулому житті. Це через те пророцтво?

— Не зовсім. Ми з твоєю матір’ю, Амфітритою давні подруги. 
 Вона давно розповіла мені про тебе, єдине, чого вона не могла передбачити, так це те, що ти приведеш людей у підводне царство. 
 Амфітрита сподівалася, що коли прийде час, ти припливеш сама, і вона зможе особисто тобі про все розповісти. Але ти, думаю, й сама вже згадала, чим усе тоді закінчилося. Тому, після твоєї страти вона прийшла до мене і благала захистити тебе.

 — Ось чому ти захищала мене весь цей час? — підсумувала Адель.

 — Так. І хочу, щоб ти знала: я дуже прив’язалася до тебе. Ти і для мене теж стала як рідна донька, — тепло посміхнулася Афіна.

— Аврора і Ліза — це ж ті самі мої сестри, яких стратили разом зі мною? — продовжила розпитувати дівчина.

— Так. Через тебе вони померли передчасно, тому їм мали дати другий шанс прожити своє життя. Але навіть у цьому житті доля знову звела вас, і ти знову мало їх не згубила.

  — Мені шкода, — засмучено пробубніла дівчина.

 — Це не твоя провина, тож не звинувачуй себе. Що ще ти хочеш знати?

— Як тобі вдавалось змінювати свій облік?

— У мене зустрічне запитання. Як ти здогадалась, у яких подобах я до тебе приходила?

— Я не знаю, як це пояснити. Це ніби миттєві спалахи образів. Коли я торкаюся людини, інколи бачу її в іншому вигляді, підозрюю, що це певно проривається справжня сутність, так би мовити міфічних персонажів. Але раніше я переконувала себе, що це лише моя уява.

 — Он як, значить. Через це ти так насторожено ставилася до мене, коли я грала роль твоєї старенької сусідки. Я ж уже знала, хто ти є насправді, тому не звертала уваги на одну деталь. Часом твої очі ледь підсвічуються — непомітно для звичайних людей, але все ж можуть видати твоє походження. Деяких це могло б налякати.

 — Тепер і мені дещо зрозуміло, — згадала вона реакцію чоловіка на інвалідному візку. — Твоя черга відповідати. То як же ти змінюєш облік.
 — Це просто. Вищим богам така можливість дана від природи. 
 Але щоб не виділятися серед людей, також були створені амулети, за допомогою яких будь-яка «міфічна» істота може прийняти людський вигляд. 
 Правда були встановлені правила, за якими у амулета може бути лише один господар, і він може приймати тільки одну й ту ж саму людську подобу.

 — Отже, дар змінювати зовнішність тобі дано при народженні. — замислено зробила висновки дівчина.

— Я думаю, у тебе теж є такий дар, але його ще потрібно розвинути, натренувати.

— Справді? Це неймовірно! — радісно вигукнула дівчина. — Але чому ти так вирішила? — раптово запитала Адель. Вона уявила як багато можна всього робити, коли ніхто не знатиме хто ти. 

— Ти донька титана, єдиного, хто залишився на вільній землі. Справа в тому, що коли титанів почали відправляти в Тартар, вони таємно встигли передати силу Атланту. 
 Тоді й з’явилося пророцтво про дитину титана, але його тримали у найсуворішій таємниці й оголосили тільки після твого пробудження. 
 Все це є частиною твоєї природи. Але пам’ятай, що сила без розуміння її меж може стати слабкістю. Ти повинна навчитися контролювати її.

 Супутниці вже проїхали місто Саки, як раптом…

 — Попереду підставні поліцейські. Швидше надягни окуляри. Ось, тримай амулет, сховай його в сумочку й не випускай з рук, — Афіна простягнула невеликий прямокутний шматочок срібла розміром із сірникову коробку, на якому було вибито ім’я — Христина.

 Дівчина поспіхом виконала все, що мала, і подивилася на богиню. Але не повірила власним очам, поруч із нею сиділа блондинка, більше схожа на живу Барбі, з розпущеними пишними локонами.

 Машину зупинили нібито поліцейські.

 — Добрий день. Старший лейтенант Матейко. Ваші документи, — швидко протараторив чоловік.

 — Ой, добрий день. Аріна Шевченко, приємно познайомитись, — прикидалася наївною блондинкою богиня, дурнувато кліпаючи довгими віями. Її писклявий голос аж різав вуха.

 — Ваші документи, — повторив той зухвало.

 — Так, так, так. Зараз, десь у сумочці були, — почала ритися у сумці водійка.

 — Знаєте, я там так не гарно вийшла... Ой, ну де ж ті права? Ах ось, знайшла! 
Тримайте. Але хіба ми щось порушили?