23. Прощання

 Після того як Афіна пішла, Адель ледь пересуваючи ноги дійшла до кімнати. Її думки були сповнені спогадами про близьких, які більше навіть і не згадають, що вона була в їхньому житті.

 Мама, тато, мої рідненькі близнюки, Марусенько... Вибачте мене, мої найрідніші. Ми більше не зможемо разом радіти життю, дуркувати та проводити теплі сімейні вечори. Я більше ніколи не відчую смак маминого фірмового пирога з малиною. І більше ніколи не піду з татом на риболовлю. Вони більше ніколи не напишуть, як сумують за мною.

 Кожна згадка про них була як гостре лезо, що ранить серце.

 Як же сильно я вас люблю. Тьотю... Аврора, Ліза, і вас я теж дуже люблю. Як же мені буде важко без вашої підтримки. Я сумуватиму за раціональністю та сарказмом Аврори, та за кумедними витівками Лізи.

 Посміхнулася крізь сльози, прокручуючи теплі спогади в голові. 
 Нарешті вона зайшла до кімнати, де в очікуванні сидів Микита.

 — Адель, що сталося? Чому ти знову плачеш? — стурбовано запитав він.

 — Це так несправедливо. Чому так боляче відпускати дорогих серцю, рідних людей? — вимучено питала вона.

 — З часом, біль притупляється. Буде вже не так боляче, — здогадався в чому річ Микита.

 — Я кохаю тебе. Відчуваю, що й завжди кохала тільки тебе.

 — І я тебе кохаю. Безмежно кохаю, як і кожне прожите життя разом з тобою, — освідчився юнак і ніжно поцілував Адель. 

 Їхній поцілунок був лише початком ніжних пестощів, які поступово переросли в пристрасть двох закоханих сердець.

 Ця ніч була наче застиглий кадр щастя, у якому вони могли забути про всі тривоги й небезпеки. Їхні серця билися в унісон, а кожен ніжний дотик ставав свідком їхнього безмежного кохання.

 Це була їхня перша і, на жаль, остання близькість у цьому житті. Але Микита цього ще не знав.

 Пара ніжилася в ліжку. Адель поклала голову на плече Микити, насолоджуючись останніми хвилинами близькості з коханою людиною.

 — То про що ви говорили з Афіною? Ти мені не розкажеш? — ледь чутно порушив тишу він.

 — Окрім того, що я маю відпустити всіх, кого люблю… Вона повідомила, що я маю вирушити з нею до іншої країни, — вирішила не вдаватися в подробиці Адель.

 — Я поїду з вами.

 — Ти не можеш. Ми поїдемо лише вдвох.

 — Це не обговорюється, я більше не залишу тебе! — заявив юнак.

 — Ти не розумієш. Своїм рішенням ти ставиш під загрозу наше майбутнє. Якщо ти дійсно мене кохаєш, прошу тебе залишитися тут, — переконувала Адель Микиту.

— Я дуже тебе кохаю. Ти все моє життя, — запевняв він.

— Якщо це дійсно так, то ти послухаєш мене й залишишся. Будь ласка, не змушуй мене сваритися з тобою. Я не хочу цього.

 Серце юної дівчини розривалося від болю. Та вона боялася, що якщо розповість йому правду, невідомо, яке рішення прийме Микита. Вона більше не хотіла ризикувати його життям.

 — Я б пішов із тобою, навіть якщо це означало кинути все. Але якщо моя відсутність зможе врятувати тебе, я залишуся тут. Але, прошу тебе, будь обережною.

 — Зі мною ж буде Афіна, мудра й винахідлива богиня війни, — з полегшено- болючою усмішкою відповіла дівчина, та палко поцілувала хлопця.

 Рано вранці, поки Микита ще спав, Адель вийшла з кімнати. Афіна вже чекала її.

 Богиня була, як завжди, гарною: одягнена в білий діловий брючний костюм, туфлі на високій шпильці, а її волосся було зібране в елегантний пучок.

 — Доброго ранку. Як спалося? — весело запитала Чорногора.

 — І вам доброго ранку, — ніяково відповіла дівчина.  Червоніючи від питання наяди.

 — Із задоволенням би поговорила з вами довше, але часу на це немає, — втрутилася Афіна. — Ось, тримай це, — сказала богиня, простягнувши невелику валізу.

Адель відкрила її, і перше, що вона побачила, — закордонний паспорт. Переглянувши документ, дівчина дуже здивувалася.

 — Христина Шевченко? — запитала вона здивовано.

 — Тебе бачили, коли ти знайшла скриньку. Не виключено, що твоє теперішнє ім’я вже перевірене у всіх можливих базах даних і відоме кожному переслідувачу, — спокійно відповіла Афіна.

Дівчина з розумінням продовжила оглядати вміст валізи, повної виключно брендових речей — стильне літнє плаття, босоніжки на невисокому каблучку, великі сонцезахисні окуляри, великий пляжний капелюх й маленька класична сумочка.

 — Скоріше переодягайся, нам потрібно поспішати. Морем нам пливти не можна, літаком теж летіти небезпечно. Поїдемо машиною. Тому будь готова, що дорога буде довгою.

 Адель швиденько переодяглася. Вишукана тканина приємно огортала її тіло, і вона вперше відчула себе по-справжньому елегантною. Образ вийшов вишуканим, доповнений аксесуарами. Невдовзі вони вийшли з печери.

 Теплий літній вітерець огорнув її обличчя, а ранкове сонце ніжно гралося промінням довкола. Біля входу в печеру стояв розкішний автомобіль.

 — Вау! — вражено, сказала Адель.

— Ти що, думала, ми автостопом поїдемо? Сідай скоріше, — з іронічною усмішкою кинула богиня.