20. Таємне укриття

 З кінця тунелю виднілося м’яке синє світло. Було чути ніжний плескіт води. Дивно, але підземелля заспокоювало тривожні думки. І з кожним кроком Адель була в передчутті чогось, а може й когось знайомого.

 — Де ми? — пошепки запитала дівчина.

 — Ми в гостях у Наяди(12), — відповів юнак.

 Адель хотіла ще дещо запитати, але вони дійшли кінця тунелю й перед ними відкрилася заворожуюча картина.

 Світло мерехтіло у воді, утворюючи танцюючі відблиски на стінах тунелю. Риби різних форм і кольорів створювали дивовижний живий калейдоскоп, і здавалося, що кожна з них має свою історію. Це місце було схоже на океанаріум. Вода була повсюди, нібито скляний купол відгороджував їх від води. Та варто було простягти руку, щоб відчути скло на дотик, як ставало зрозумілим: жодних перешкод немає. Повітря здавалося легким і свіжим, ніби саме місце було наповнене магічною енергією, яка заспокоювала душу.

 Адель з легкістю занурила руку у воду крізь купол, зачаровано забрала її назад.

 Навколо безтурботно плавали риби, і було видно все, що відбувається у воді над ними.

 Назустріч парі вибігла неймовірно гарна дівчина з довгим, хвилястим, русявим волоссям, витонченими рисами обличчя та ніжною, майже прозорою шкірою.

Вона була невисокою, одягнена у блакитну шовкову сукню, яка підкреслювала її неземну красу. Усмішка в неї була теплою та сяючою.

 — Пелагея, я так довго чекала на тебе! Яке щастя, що ти приїхала! — з захватом промовила німфа.

— А-нно?… — невпевнено спитала Адель.

Наяда засмучено глянула на хлопця.

— Вона нічого не пам’ятає. Спогади повертається, але дуже повільно, — пояснив Микита.

— О, зрозуміло… — засмучено зітхнула німфа.

— Вибач мене, Адель…

— Ти була тією дівчинкою, з якою ми грали ще в дитинстві. Ти була моєю найкращою подругою, якій я могла довіритися та розповісти про свої дивні бачення, усім ділилася з тобою. Та згодом ти просто зникла змого життя…

— Вибач, я думала, ти все зрозумієш, коли згадаєш. Для мене ти досі моя найкраща подруга. Я впізнала твою енергетику, щойно ти вперше прийшла до озера.

Мені було так приємно бачити тебе знову, але ти нічого не пам’ятала про свої минулі життя, і я не мала права розповідати про них. Пробач…

Адель не змогла знайти слів. Вона була розгублена: одночасно ображена, що Анна виявилася не тим, ким здавалася, і рада, що знову зустріла її.

— Ви, мабуть, дуже втомилися. Я проведу вас до вашої кімнати, — з лагідною усмішкою запропонувала наяда, порушивши мовчання.

— Дякую, Чорногоро, — подякував Микита, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Кличте мене, якщо щось буде потрібно. А я тим часом піду до матері, можливо, вона дізналася щось нове.

Юнак кивнув, і пара зайшла до кімнати.

— Очманіти можна, як же тут гарно, — вражено озиралася Адель.

Меблі були майже прозорими, і коли Адель наблизилася, то побачила, як

маленькі бульбашки повільно рухаються всередині водяного матеріалу. Стіл, крісла — усе виглядало, ніби накрите щільною, невидимою плівкою, яка утримувала воду у заданій формі та не давала промокнути. Ліжко виглядало ніжним і ефемерним, але коли вона лягла, воно виявилося м’яким і теплим, наче обійми моря.

Микита сів поруч, біля узголів’я.

— Здається, ти вже давно знайома з Чорногорою?
— Так. Ми з батьками часто приїжджали до озера купатися. Якось я познайомилася з дівчинкою Анею. Здавалося, вона розуміє мене з півслова, як і я її.

Ми подружилися. Щоразу, коли мені ставало самотньо чи сумно, я прибігала до того берега в надії зустріти її. І вона завжди була там, — Адель усміхнулася. — Вона переконала мене, що ми споріднені душі й відчуваємо одна одну.

 Коли я сказала, що збираюся до Севастополя, вона не підтримала мене, а потім взагалі перестала приходити.

 Розкажи мені більше про це озеро. Що ми тут робили у минулому? — запитала дівчина.

 — Богиня Афіна(13) знайшла нас і сховала тут. Це довга історія. А тобі зараз краще трохи поспати. Ти виглядаєш змученою, — відповів хлопець.

 — Афіна?! Ти серйозно? — ледь не підскочивши, здивувалася Адель.

 — Так, це правда. А тепер відпочинь, і так надто багато інформації на один день. Вже пізно, — сказав Микита й ліг поруч.

 — Не залишай мене одну, добре? — прошепотіла дівчина й взяла його за руку.

Адель заплющила очі й невдовзі заснула. Їй знову наснилося минуле…

 Вона в бібліотеці. Навколо чути шуршання перегорнутих сторінок та перешіптування студентів. Сонечко проривається через великі дерев’яні вікна, насичуючи приміщення денним світлом.

 Посеред цієї атмосфери вона читає свою улюблену книгу, вдихаючи аромат друкованих видань. Це було так реалістично, що вона майже відчула текстуру книжкової обкладинки під пальцями.

На ній світло-блакитна шифонова сукня в білий горошок і туфлі-човники з відкритим носком. Її образ доповнювала стильна сумочка та маленькі перлинні сережки.