19. Втеча з табору

 Зібравшись, вони взяли рюкзаки та вийшли з кімнати. Ніхто не звернув уваги на двох «хлопців», які проходили повз. Пара спокійно дійшла до стоянки, де стояв припаркований двоколісний кінь Микити.

 Хлопець дістав із невеликого багажника шоломи та поклав замість них рюкзаки. Завівши байк, вони швидко сіли на нього. Та в їх  напрямку вже бігли Кремезні охоронці. Микита, впевнено керуючи, вдало уникнув їх, і невдовзі пара вже мчала головною дорогою місцевості. 

 Адель міцно обійняла хлопця, притискаючись до нього. Холодний нічний вітер, сила якого зростала від швидкості їхнього мотоцикла, обдував їх, пронизуючи ніби до самих кісток.

 Раптово на Адель знову нахлинули спогади минулих життів.  Підсвідомо вона ще сильніше схопилася за куртку Микити. Картини з життя Пелагеї миготіли одна за одною:

 Я з Микитою, ми біжимо, тримаючись за руки. Він трохи попереду, а в іншій моїй руці — скринька. За нами гонитва. Це ж поліцейські! Я вже бачила їх. Вони в формі 80-х років...

Ми добігли до якогось водоймища. Микита підняв камінь із землі та кинув у воду, щось крикнувши, але я не розібрала що саме.

 З води почали виповзати отруйні змії. Вони проповзли повз нас і кинулися на наших переслідувачів.

Хлопець побіг до будівлі, що стояла неподалік. Він смикнув мене за руку, і я попрямувала за ним. Озирнувшись, я побачила, що люди у формі не те що не тікають від гадюк, а просто відкидають їх, ніби це звичайні, безпорадні гумові муляжі.

 Ми добігли до споруди. Микита відкрив двері, і я побачила байк — той самий, на якому ми їхали. У нас не було часу надягати шоломи. Ми швидко стрибнули на залізного коня й поїхали.

 Ми мчали дуже швидко, здавалося, ось-ось злетимо. Нам назустріч виїхала поліцейська машина. Микита різко звернув до узбіччя.

  Я не втрималася й вилетіла з байка. Відкривши очі, зрозуміла, що впала на м’яку галявину.

О ні... Я побачила Микиту. Той лежав під деревом, окремо від байка. Він був непритомний. А з його голови стікала тоненька струнка крові.

Серце розривалося, емоції переповнювали, тіло ніби заціпеніло. Я щосили кричала, кликала його.

Мене схопили... Я почала пручатися, у шоці від пережитого. Мене посадили у фургон.

Картинки скінчилися. Я вже знаю, що було далі, бачила той фургон. У видіннях він відвезе мене на той самий пляж, де я нещодавно знайшла скриньку.

 Все всередині Адель стиснулося. Страх, що подібне може повторитися, паралізував її.
Вони все ще швидко їхали, звертаючи з головного шосе та петляючи темними ґрунтовими дорогами, щоб про всяк випадок заплутати свої сліди.

Приблизно через пів години студенти змушені були зупинитися на заправці. Микита пішов розраховуватися. Коли він повертався, то помітив, що з Адель щось не так.

 Він підбіг до неї та схвильовано схопив за плечі. Здавалося вона от-от втратить свідомість.

 — Що з тобою? Тобі погано? Може, купити води? Адель, скажи щось, не лякай мене! — юнак був у розпачі. Тримаючи дівчину за плечі, він намагався привести її до тями.

 — Де ти взяв цей байк? — без емоцій запитала Адель. Вона відчувала спустошення. Так багато емоційної тривоги, трагедії її минулих життів, страх за життя її близьких, стільки нової інформації, яка так раптово перевернула її життя з ніг на голову. І цей проклятий байк, як остання крапля, переповнив дівчину. Її ніби розірвало зсередини, спустошило.

— Купив, — здивовано відповів хлопець.

— Коли купив? У якому житті? — різко уточнила вона.

— У цьому… І у попередньому. Пробач, я сам нещодавно згадав. Потім усе поясню. Прошу тебе, нам треба їхати. Поговоримо у безпечному місці, — тривожно сказав Микита.

— Таке місце існує? — з легкою іронією запитала дівчина, переводячи погляд із байка на співрозмовника.

— Побачиш. Сідай, ми маємо поквапитись.

Дівчина, все ще беземоційно, надягла шолом і сіла позаду водія.

 Ще через деякий час вони доїхали до закинутої будівлі біля озера «Гора Гасфорта».

 Даху майже не було, стіни стояли напівзруйновані, замість підлоги — звичайна земля. Певно, це приміщення почали руйнувати, навіть не добудувавши. Дівчина здивовано роззирнулася довкола. 
 — Ти дійсно вважаєш, що тут ми в безпеці? Справді? — скептично запитала Адель.

 — Мені прикро, що твоя пам’ять так повільно до тебе повертається. Але повір, тут ми в безпеці. Однак треба зробити дещо, — відповів юнак.

 — Що саме? — не вірячи своїм вухам, запитала студентка.

 — Шукай червоний камінь у стіні біля входу. На ньому має бути напис. Ось такий: — він узяв камінчик і намалював на землі — θύρα.

 — Що означає цей напис?

 — Двері.

 — Двері куди?

 — Побачиш.

 — Адель, я знайшов. Йди сюди, — за короткий час кликнув юнак. — Щоб двері з’явилися, потрібна твоя кров. Ми вже відкривали їх раніше, — спокійно сказав той.

 Він підійшов до байка, відкрив багажник і дістав невеликий складаний ніж.