18. Підготовка до втечі

 Коли Адель увійшла до кімнат— Аврора сиділа за столом нервово перебираючи по ньому пальцями, а Ліза вже вмостилася в ліжку. В повітрі панувала тиша.  — На решті! Де ти була? Що с тобою сталося? Ми тут місця собі не знаходимо. Хоч би телефон з собою взяла. 
 — Пробачте, я не хотіла вас так непокоїти. — винувато призналася дівчина, — мені повідомили що, я таки завалила останній іспит. Можливо сталася якась помилка, та завтра останній день перездачі. — нервово тараторила вона, збираючи свої речі. 
 — Як таке могло статися? Це точно якась помилка! Чому ти відразу нам не сказала? Це через це ти плакала? — засипала питаннями Аврора. 
 — Так. Через це. Я так хотіла взяти участь у відкритті табору, святкувати разом з вами, і ось маємо, що маємо. — правдиво відігравала роль Адель. 
 — Чекай ти що прямо зараз зібралася їхати? — запитала Ліза побачивши, як подруга зібрала всі свої речі. 
 — Так, я вже домовилася, щоб мене завезли додому. 
 — Ми ж тут будемо, ще цілих два тижні. В тебе ще буде час повернутися. — заперечила старша. 
 — І що там зі скринею, ми ж так і не зрозуміли як її відкрити. 
 — Я спробую повернутися. А щодо скрині, я подумала, а раптом вона й дійсно лиха, тож викинула її. Потім передумала, хотіла повернути, але її вже певно знайшов хтось інший. — Брехала дівчина, сподіваючись, що подруги повірять заради їх безпеки.  — Ходімо ми тебе, тоді проведемо, — підійшла одна з подруг. 
 — Дякую, та не варто. Лягайте спати, повеселіться там завтра й за мене. Добре? — сумно посміхнулася вона.   — Домовились. — в тон їй відповіли сестри. 
 Вони обійнялися всі разом на прощання. І дівчина вийшла з кімнати з важким серцем. Зупинилася на мить перевела подих прикривши очі. Та попрямувала на вулицю де її вже чекав Микита.
 Навколо вже панувала темна ніч, лише прохолодне місячне сяйво та поодинокі ліхтарі обабіч стежинок освітлювали табір.

 Пара рішуче дійшла до корпусу хлопців. Але замість того, щоб зайти в приміщення, вони звернули за ріг будинку та, пробираючись через зелені насадження, підійшли до одного з вікон.

 — Це моя кімната, — тихо повідомив Микита. — Ти ж в курсі, що дівчатам заборонено входити до наших кімнат, тому причаїсь, а я поки піду відчиню тобі вікно.

 — Добре, — відповіла вона. — Але… — почала та, обернулась, а хлопець уже поспішив піти. 
Гаразд, спитаю пізніше, — подумала дівчина. — Та-а-а-к, треба краще десь сховатися.

 На щастя, поруч із вікном ріс великий кущ бузку. Адель вирішила, що в нічній тіні великого куща буде менш помітною. Та щойно їй вдалося підійти до нього ближче, раптом почула шарудіння неподалік. Дівчина присіла й притиснулася до бузку якнайближче, намагаючись стати непомітною.

 — Ти її бачиш? — донісся чоловічий голос, який звучав на межі шепоту.

 — Ні. Може, варто обійти будівлю? — прошепотіла жіноча.

 — Якщо ми цього разу не знайдемо ту паршиву скриньку, нам не жити.

 — Давай розділимося: я піду вздовж цієї сторони, а ти — тієї. Зустрінемось біля входу.

 Цей діалог спантеличив Адель. Серце, що ледь встигло заспокоїтися, заходилося пришвидшуючи свій ритм, холод пройшовся по спині, вона боялась навіть дихати. Проте дивна пара нарешті зникла з обрію навколо.

Вікно, неподалік якого вона сиділа, почало відчинятися, і студентка обережно визирнула зі своєї схованки, ще раз переконуючись, що нікого навколо не залишилося.
 Микита стояв у вікні, шукаючи її поглядом.

 — Де ти? — прошепотів він у темряву.

 — Тут. Швидше допоможи мені, — ледве чутно відповіла Адель.

 Хлопець втягнув її до своєї кімнати, після чого вона квапливо зачинила та зашторила вікно.

 — Хтось мене шукає, я їх чула. Вони були зовсім поряд. Просто диво, що мене не помітили, — стривожено прошепотіла вона.

 — Ти бачила, хто то були?

 — Ні, тільки чула. Вони згадували скриньку.

 — Я тут, Пелагеє. Я не дозволю їм тебе знайти. Ми виберемося звідси разом.

 — Я вірю тобі. Але що, якщо вони нас знайдуть? Що тоді?

 Микита зробив коротку паузу. На хвилину приобняв дівчину й чмокнув її у чоло. Адель трохи заспокоїлась, відчуваючи таке рідне тепло її партнера.

 — Треба поспішати, — розмикаючи обійми, почав юнак.  — Ось, тримай рюкзак. Ти ж розумієш? Тільки найнеобхідніше. І думаю, тобі доведеться переодягнутися.

 Дівчина відкрила свою валізу й почала судомно перебирати речі. Одна сукня, друга, спідниця, літній комбінезон, речі особистої гігієни, різні дівчачі дрібниці, знову сукня. Щось вона клала в рюкзак, щось лишала у валізі. Та у що могла б зараз переодягтися, не знайшла.

 — Ні, не те, все не те. Плаття точно не підходить, — констатувала вона.

 — Ти не зрозуміла? Твій одяг зовсім ніяк зараз нам не підходить.

 — Що ти маєш на увазі? — насторожилася Адель.

Микита мовчки відкрив свою валізу, дістав джинси, світшот із капюшоном і кепку.

 — Ось, тримай. Думаю, тобі має підійти, — він прищурившись ще раз пробігся поглядом по дівчині. — І ремінь ще знадобиться, — сказав він, кладучи речі перед дівчиною.
 Адель оніміла, заплутавшись у власних думках. Вона мовчки взяла одяг і почала перевдягатися, не соромлячись оголяти своє тіло перед Микитою. Спогади повільно поверталися, створюючи відчуття, що вони разом уже дуже давно. У певному сенсі так воно і було.