17. Возʼєднання

 Територію табору освітлювали сотні маленьких вогників, що мерехтіли в світлі високих ліхтарів і створювали майже казкову атмосферу. Підготовка до відкриття була майже завершена, і всі потроху розходилися по своїх кімнатах. Завтра мав бути насичений день — сповнений сміху, вражень і довгоочікуваного офіційного відкриття табору.

 Адель, важко дихаючи, прибігла до корпусу хлопців і відчула значне полегшення, коли побачила Микиту, який разом з іншими студентами саме повертався після репетиції.

 — Пробач мене! — несподівано й з надривом вигукнула  вона.

 На мить усе навколо стихло. Лише цвіркуни продовжували виспівувати свою вечірню сонату. Ті, хто був поруч, обернулися на заплакану дівчину, але Адель це вже не хвилювало.

 — Що з тобою сталося? Чому ти так тремтиш? — занепокоївся Микита, прорізавши тишу й підійшовши ближче.

 — Пробач, що одразу не повірила тобі. Мені страшно… дуже страшно, — прошепотіла Адель, продовжуючи плакати й тремтіти. Останні пережиті спогади аж надто її налякали.

 Микита обережно підняв руку, ніжно витер її сльози й легенько обійняв сковану страхом дівчину. Її стиснуті руки опинилися між ними. Адель підвела погляд і зустрілася з його очима.

Голос хлопця зазвучав тихо, як затишний шепіт серед емоційного вибуху:

 — Я з тобою, і ми знайдемо вихід. Все буде добре. Чуєш? Я поруч. Вже все позаду.

 Адель слухала й розуміла: позаду залишилося її звичайне, майже безтурботне життя. Тепер світ, у якому вона почувалася щасливою, руйнувався — і навряд чи вона зможе повернутися до колишньої буденності.

 Погляд Микити випромінював таку впевненість, що Адель відчула, як повертається здатність впевнено стояти на ногах.

 — Не плач. Те, що було, вже в минулому. Ми можемо вплинути лише на майбутнє. Розкажи, що саме ти бачила. Ти все ще відчуваєш те мерехтіння спогадів? — спокійно запитав він, лагідно погладжуючи її спину.

 — Ні… цього разу я все переживала заново. Уві сні я бачила XVIII століття — мереживні парасольки, пишні сукні та… та… — Адель знову розплакалася, не в силах продовжити.

 — Все, все, не плач. Можеш не продовжувати. Я приблизно зрозумів, що ти бачила.

 — Ти… теж це бачив? — затинаючись, запитала вона.

 — Ні, але я добре пам’ятаю те століття. Хоча, на жаль, тоді ми так і не зустрілися. Та ти вже розповідала мені, що сталося.

 — Коли? — схлипнула Адель.

— У попередньому житті. Певно, ти його ще не  памʼятаєш.

 — Не памʼятаю, — тихо погодилася вона. — У моєму сні, коли перед очима мерехтіли картинки, я бачила, як ми неодноразово старішали разом. Це були щасливі, майже безтурботні життя. І в них не було нічого надприродного — жодних русалок, богів чи інших міфічних істот.

 — Маєш рацію. Так і було. У легенді сказано, що ти знайдеш скриньку лише тоді, коли прийде твій час. Тому ми так довго могли насолоджуватися щасливими життями й помирали від глибокої старості, як люблять казати люди: «вони жили щасливо і померли в один день». Але в тому житті, в якому  ми так в не зустрілися, все змінилося. Тебе вперше бачили у вигляді русалки. Тоді ще не здогадувалися, хто ти. Але тепер точно знають.

 — Навіщо я їм? Чого вони хочуть?

 — Зараз не час і не місце про це говорити. Та знай: ти не проста дівчина. І те, що скриня знайшлася саме тепер — не випадковість.

— А що, якщо я не хочу жити як донька титана чи богині? Якщо я не відкрию цю кляту скриню? — рішуче сказала Адель.

 Вона вже не плакала. У його обіймах відчувала себе в безпеці. Здавалося, що крім них двох, у світі більше нікого немає.

 — Вони знають, що ти повинна бути десь тут, і будуть шукати. Служники Посейдона не перед чим не спиняться.

 — Коли я сьогодні повернулася до нашої кімнати, все було перевернуто догори дригом. А що, якщо вони вже все знають і шукали скриню?

 — Вони її не знайдуть. Її можеш бачити лише ти. Інші здатні побачити її тільки у твоїх руках і можуть взяти лише з твоїх рук — і тільки за твоєї згоди. Хоча не всі про це знають.

 — Але там Аврора і Ліза. Вони знають про неї та про напис, — стривожилася Адель. — Скоріше біжімо. Вони можуть бути в небезпеці.

 — Ми маємо покинути табір сьогодні ж. Де ти сховала скриню?

 — У моїй валізі. На ній є кодовий замок.

 — Не найкраща хованка, якщо чесно… але добре. Головне — не бери скриню до рук. Дівчатам скажи, що вона зникла чи ти її загубила, і що тобі терміново потрібно додому. Придумай причину, у яку вони повірять, але так, щоб не накликати на них біду.

 — Я зрозуміла. Скажу, що завалила іспит, і мені терміново потрібно повернутися.

 — Гадаєш, повірять?

 — Не впевнена… але іншої причини мені зараз не вигадати. — Адель ще раз зупинилася перед корпусом, пару разів глибоко вдихнула й видихнула, наважуючись бути сміливішою в не ревіти перед подругами. Через хвилину її рішучі кроки віддавалися глухими відлунням серед пустого коридору, а серце продовжувало відбивати хвилюючий ритм.