13. Неочікувана знахідка

Нарешті закінчилася навчальна метушня, і наші подружки на шляху до незабутнього відпочинку.

 — Ура! Ми приїхали! — радо вигукнула Адель, коли автобус зупинився.

 — Аж не віриться що ми дійсно в цьому таборі. — заворожено додала Ліза поглядаючи крізь вікно.

 — Поквапмося, дівчата, маємо заселитися до кімнати. — додала Аврора. 

 — І правда, давайте швидше. Сподіваюся, в них ще є вільні тримісні кімнати .

 Сонце вже було в зеніті. Навіть легкий морський вітерець не полегшував відчуття літньої спеки, особливо в момент, коли дівчата врешті вийшли з прохолодного транспорту. А навколо лише пасажири їх автобусу та пара працівників які прийшли їх зустрічати. Вони приїхали за пару днів до урочистого відкриття табору. Як і багато інших студентів, які вже встигли розселитися по виділеним кімнатам. 
 Тож після швидкого ознайомлення де що знаходиться всі поквапилися до зазначених корпусів.

 Ліорі — це не просто табір, це окремий світ. Тут усе створено для того, щоб кожна дитина чи підліток змогла знайти себе, реалізувати свої таланти, пізнати інші культури, завести друзів з усього світу й пережити літо, яке не забудеться ніколи.

 У програмі — міжнародні фестивалі культур, мовні обміни, спортивні турніри, театральні виступи, нічні посиденьки біля вогнища, морські прогулянки на яхтах і катамаранах, майстер-класи від викладачів та гостей з різних країн. Щодня — нові відкриття, нові емоції, нові історії.

 На території табору — охайні двоповерхові будиночки з кондиціонерами та зручними кімнатами, сучасні спортивні майданчики, арт-простори, сцена просто неба, затишні куточки для читання, зони відпочинку в тіні дерев та власний доглянутий пляж із охороною. Тут панує невимушена, але організована атмосфера, де поважають особистий простір, але водночас заохочують спілкування та відкритість. Кожен день — як окремий фестиваль життя, де можна бути собою або приміряти нову роль, спробувати щось уперше або зробити те, чого боявся раніше.

 Вони увійшли до корпусу для дівчат та відчули блаженну прохолоду, яку дарував кондиціонер. Дівчата звернулися до вахтерки, яка їх вже очікувала, щоб дізнатися, куди саме вони можуть заселитися. Жінка середнього віку з лагідною усмішкою, уважно переглянула списки й кивнула:

 — Вам дуже пощастило, — відповіла та. — У нас ще є  одна тримісна кімната. І так… Номер двісті п’ятнадцятий, на другому поверсі ліворуч. До речі, хочу порадила вам прогулятися по вечірньому узбережжю. Захід сонця в цьому місці — просто неймовірно гарний.

 Та жінка, чомусь здалася Адель  дуже знайомою. Але вона не надала цьому особливого значення, оскільки їй вже дуже хотілося насолодитися враженнями та красою довкола.

 Подруги легко знайшли надану їм кімнату. Вона хоч і виявилася не дуже просторою, та все ж достатньо вмісткою для комфортного розташування трьох стандартних ліжок, невеликих тумбочок біля них та загальної для всіх дівчат шафи. Найбільше подруги зраділи від того, що в їхньому номері був особистий санвузол.

 — Лізко, подзвони мамі, хай не хвилюється. Скажи, що в нас все добре, — попросила молодшу сестру Аврора.

— Я в душ, хочу освіжитись після дороги, — повідомила Адель.

— Чур я наступна йду до душу! — вигукнула Аврора.

— Ей! Я теж хочу, — почала була Ліза. — Так, мам, у нас все добре, ми вже заселилися в номер. … Ага, тут дуже гарно та атмосферно. Дякую, що дозволила поїхати. … І ми тебе любимо. До зустрічі, — школярка відклала телефон. — Обіцяйте мене почекати!

— Звісно, почекаємо. Тільки, будь ласка, давай не як вдома на пів години, — відповіла старша.

 Щоб не втрачати час, дівчата почали розбирати свої валізи, паралельно приймаючи душ по черзі.

Подруги облаштувалися якраз, коли сонце почало хилитися до обрію. Тож вони весело попрямували до узбережжя, за порадою жінки.

Оскільки табір був розміщений перед пляжною зоною, далеко йти дівчатам не довелося. Краєвид і справді був вражаючим. Гарячий прибережний пісок, ласкаво лоскотав ступні дівчат які обережно прогулювалися вздовж моря. 

На зворотному шляху подруги йшли біля табірного паркану. Як раптом Адель зупинилася. Це місце ніби притягувало її. Не зрозуміло чому, але вона була переконана, що вже була тут колись давно.

 Маячня якась. Цього не може бути… — замислилася дівчина. — Я ж тут уперше. Але що це за відчуття?..

 Неначе не в собі, вона присіла та почала розгрібати пісок під ногами.

 — Адель! Що ти робиш?! — занепокоїлася Аврора.

 Ліза була шокована не менше сестри.

 — Мені здається, тут щось має бути. Не знаю, що саме шукаю, та я повинна "ЦЕ" знайти…

— Ти нас лякаєш. Аде… — не встигла договорити Аврора, як раптом у руках її подруги опинилася незвична скринька.

 — Неймовірно! Тут і справді щось… Адель, Адель, що з тобою?! Адель! — вона схопила подругу за плечі, намагаючись привести її до тями.

 — Авроро, що з нею? Мені страшно! — запанікувала Ліза.

 Адель ніби заніміла. Немигаючі очі здавалися скляними. Вона не чула подруг. Її свідомість ніби заполонили картинки, які, наче кадри кінострічки, мерехтіли перед її очима в прискореному режимі: