12. Заключний іспит та майбутня подорож

 Після святкових зимових канікул навчальний рік продовжився у звичному ритмі. Іноді, мигцем визирнувши у вікно під час монотонних занять, Адель знову помічала тінь таємничого ротвейлера — він з’являвся на мить і одразу зникав, ніби був лише відлунням думки.

 Студентки, занурені з головою в навчальні будні, майже не помічали, як плине час. Дні змінювалися вихідними, які вони часто проводили разом — прогулюючись містом, ділячись дрібними радощами. А потім знову лекції, конспекти, практичні заняття, години в бібліотеці, знову конспекти. І так — день за днем. Перший рік студентського життя поволі добігав кінця.

 Ще зовсім недавно завивав холодний вітер, вируючи сніговими бурями та морозами. Та на зміну зимі прийшов гомін птахів, що повернулися з вирію — їхні дзвінкі співи лунали звідусіль. Дерева вбралися в молоде листя, їхні крони стали густішими та зеленішими, даруючи затишну тінь із проблисками сонячних променів. Повітря наповнилося ледь вловимим ароматом різноманітних квітів. От-от мало постукати в двері літо.

 Ось вже й друга сесія курсу підходила до свого завершення. Подруги — Адель, Аврора та Ліза — вирішили прогулятися парком. Після того, як майже весь день просиділи за підручниками, намагаючись запам’ятати весь курс вищої математики.

 — Навіть не віриться, що завтра останній екзамен! — вигукнула Адель, її голос дзвенів від радості.

 — Так, нарешті… Хоч би не завалити. Мені здається, ті формули ніколи не вкладуться в голові, — зітхнула Аврора.

 — Ви так довго їх обговорювали, що навіть я вже пам’ятаю, що й до чого, — усміхнулася Ліза.

 — Все буде добре. Ми обов’язково складемо іспит. А потім — пляж! — впевнено сказала Адель.

 — Сподіваюся… До речі, я чула, що наш універ організовує літній табір “Ліорі” на березі моря десь неподалік, — додала Аврора.

 — Правда?! Це ж той самий табір, де збираються студенти з усього світу? — здивувалася Ліза.

 — Саме так. Проєкт “Дружба народів”. І цього року наш заклад представляє Україну. А ще там виступатиме рок-гурт з економічного факультету, — пояснила Аврора.

 — Клас! Я дуже хочу туди. А що потрібно, щоб потрапити? — пожвавішала Адель.

 — Подати заявку… до 29 травня, здається.

 — Це ж завтра! — вигукнула Ліза.

 — Що ж ми так пізно згадали?! — Адель схопила подруг за руки. — Бігом до універу, сподіваюся ще не запізно!.

 Пощастило, що університет був зовсім поруч — лише два квартали від парку. Дівчата бігли майже без перепочинку, відчуваючи, як серце гупає в такт їхнім крокам. Весняне повітря здавалося густим і важким, але хвилювання підганяло їх уперед.

 Вони влетіли до будівлі, де ще горіло світло в коридорах. І ось — двері кабінету ректора. Вони навіть не постукали, а буквально увірвалися всередину. У просторій кімнаті з високими стелями й книжковими шафами панувала тиша, яку порушив лише їхній шумний вхід. Ректор підняла голову, перевівши свій погляд від паперів на студенток, здивовано звела брови й спитала:

 — Що за поспіх, дівчата?

 — Вікторіє Степанівно, перепрошуємо за нашу зухвалість. Чи можна ще записатися до "Ліорі"? — запихавшись запитала Аврора.

 — Доброго вечору, дівчата… — ректор виразно поглянула на своїх відвідувачів. — Ви майже спізнилися. Можна сказати вам дуже пощастило. Ще хвилина — і списки вже були б затверджені. Тому я не зважатиму на те, як ви сюди потрапили.

 — Ще раз дуже перепрошуємо. — знітилися винуватці, серця яких все ще калатали від пробіжки.   

— Отже. Лишилося всього три вільних місця. Наскільки я розумію, вас якраз троє.

 — Так, але моя сестра ще не студентка, а лише школярка. Чи можна її також записати будь ласка?

 — Ну, оскільки більше бажаючих не виявилося, а відомості я вже маю закрити, то можна зробити одне виключення. Але майте на увазі: під вашу відповідальність, студенти.

 — Дуже, дуже дякуємо вам, Вікторіє Степанівно. Ви найкраща!

 — Так. Назвіть мені ваші ім’я та прізвища.

 — Аврора та Елізія Зайко.

 — І Адель Даренко.

 — Добре. Завтра після останніх іспитїв відправляються автобуси. Будьте готові. — підсумувала ректор. 

— Щиро дякуємо! Ми обов’язково підготуємося, — радо відповіла Адель. І вони втрьох щасливо побігли по домівках збирати валізи.

 По дорозі додому дівчина зустріла свою сусідку, тітку Зіну.

 — Привіт, моя дорогенько, — посміхнулася старенька.— Судячи з твого настрою, трапилося щось дуже хороше. Правда ж?

 — Тьотю Зіно, Ви як завжди маєте рацію, — так само посміхаючись, відповіла дівчина. — Завтра ми їдемо до міжнародного літнього табору.

— Рада бачити тебе такою щасливою. Будь уважна, моя дівчинко. Не кожному в цьому світі варто довіряти. І пам’ятай: 
 — Не все те істина, що бачиш. 
Не кожен друг, насправді друг. 
Як в серце ти своє заглянеш, 
Воно підкаже вірну путь.

 — Дякую за Вашу турботу, — ввічливо відповіла дівчина і попрямувала далі додому.

 Адель зібрала свою валізку й нарешті лягла спати. Від хвилювання увесь сон, наче в напівдрімоті, крутився навколо завтрашнього іспиту. Їй снилося, як вона входить до аудиторії, як губиться в питаннях, як не встигає… Сон був тривожний, неспокійний.